read-books.club » Сучасна проза » Риб’ячі діти 📚 - Українською

Читати книгу - "Риб’ячі діти"

181
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Риб’ячі діти" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 70
Перейти на сторінку:
«Відпочивати» – не значить читати, дивитись телевізор, лежати, спати. «Відпочивати» – значить саме відпочивати, тобто пити горілку до повного окосіння, бо інакше оту втому від дітей, дружини, чоловіка, родини, роботи, людей взагалі та життя окремо ніяк не перемогти. Ніяк. Відпочити від метушливого існування на цій землі можна лише так – випавши із нього шляхом вживання енної кількості алкоголю, тобто перманентно висмоктуючи саме життя, його сутність, з каламутної пляшки буднів.

Певне, з часом за допомогою колективного підсвідомого й знайшлося це єдине вірне слово, що мало уточнити, узагальнити та окультурити процес – не бухаємо, не п’ємо, не щось там ще, а саме – відпочиваємо. І коли люди на запитання: «Що ви зараз робите?» – відповідають саме так, влучно і коротко, той, хто запитує, безпомилково розуміє, чим насправді зараз активно зайняті його друзі. Країна втомилася, країна відпочиває – це наш повноцінний, нічим не затьмарений український уїк-енд.

А діти тим часом удома ховаються в шафи або чемодани, граються в пісочницях на вулиці – і ростуть. Пляшка пива і сигарета в руці, як і в інших мамульок-подружок на дитячому майданчику, пару матюків в якості виховного моменту – і всі діла. Оля насправді не знала, що означає вислів, який так часто повторює мама: «Олю, йди нах… звідси!» – проте мала підозру, що мама чимось незадоволена і сердиться. В принципі, це й не дивно, і у вісім років зовсім не обов’язково знати значення всіх дорослих слів, наразі достатньо розуміти загальний сенс, тим більше, що, як правило, коли мами поверталися з магазину з пивом, «нах…» йшла вся пісочниця, починаючи з галасливого дворічного Васі з незмінною червоною лопаткою в руці, якою він, якщо необхідно, заплющивши оченята, відчайдушно відбивається від усіх навколо, й закінчуючи тихим трихрічним Миколкою в жовто-брудному картузі з синім якорцем, який, якщо вже б’є, то так, що супротивник із диким плачем падає з ніг. Це важливий момент: тут кожен ізмалечку має відпрацьовувати свою техніку і тактику ведення бою, в залежності від характеру та фізичного розвитку, бо вміння вчасно «дати в бубен» – єдиний життєствердний філософський елемент, який щонайкраще цементує стосунки без зайвих слів та сентиментів та згодом гарантує відносно впевнене та гонорове життя в якій-небудь місцевій підлітковій банді. Тож стусани давно стали єдиним прийнятним, більш того, конче необхідним елементом виховання; на маму, яка не лупцює свою дитину, тут дивляться з підозрою – чи не задумала чого поганого; тут панує суворий закон виховання безжальних воїнів асфальтових підворіть і неблагородних лицарів гоп-стопу.

Поки мами бухають пиво і курять, доглядаючи за надто рухливими «чемоданчиками», татки, яким пощастило з працевлаштуванням, тяжко і вперто працюють на заводах, що, обступивши Постройку щільним кільцем, коптять трубами небо і поки що дають можливість заробити на молоко, горілку та хліб. Ці заводи старі, наче динозаври, але сумлінно видають на-гора стратегічну продукцію: труби, насоси, вузли для атомних станцій та газопроводів; проте їхній останній льодово-економічний період наближається до кінця з небаченою швидкістю, незабаром ці рептилії ХХ сторіччя вимруть, їхні рештки поріжуть на металобрухт і відправлять в Туреччину на переплавку, а поки туди їздять на змагання по засмаганню, наче випробовуючи древній анатолійський вогонь на довговитривалість, найбільш знана частина працівників підприємств: начальники цехів, профспілкові активісти, родичі різнокаліберних керівників. Щоб уповільнити відмирання промящерів та збільшити власні прибутки, і старигани «червоні директори», і новітні господарі заводів молоді олігархи щороку звільняють тисячу-півтори народу, конвертуючи їхній нереалізований робочий час в свої новенькі банківські картки, які золотисто-весело виблискують на кіпрському сонці, точніше, вони золотисто-весело виблискують на будь-якому сонці, та й без сонця також виблискують, коли володарі впевнено дістають їх з портмоне або кишень. Саме тому-то тепер Олин татко демонструє вміння зварника п’ятого розряду не за місцем прописки і проживання, а в далекій Португалії в місті з такою українською назвою – Брага, навідуючись додому на новорічно-різдвяні свята хіба що, але, на жаль, не цього року. Татко тепер також має банківську картку, що весело виблискує на пекучому португальському сонці, і нові погляди на життя, і нових друзів, і нові мрії, бо давно підмічено, що нові мрії найчастіше з’являються разом із новими друзями.

Поміж фотографуванням біля ялинки в театрі юного глядача і розгляданням результатів маминих зусиль на моніторі комп’ютера вдома сталася ще одна значна подія – Оля побачила біля під’їзду сліпе маленьке цуценя. Собача скавчало, кумедно лазило по брудних кучугурах сміття і криги, вилизувало з пластмасової тарілки якусь суміш молока і темного снігу, тикаючись мордочкою, – біле, довге, замурзане і страшенно худюще. Увечері воно вже скавчало в їхній квартирі, ночувало під диваном, а зранку (неділя) мама Свєта з’ясувала, що тхне не від сміття під раковиною і не з ванни, а дивні звуки – то не сусіди за стіною бавляться в ліжку, а тхне і скавчить виключно з-під їхнього власного дивана. Ставши навколішки, вона з огидою витягла звідти разом із пилюкою і синім, без задніх ніг, пластмасовим верблюдом нещасне цуценя і підняла на рівень своїх широко розставлених красивих блакитних очей, здивовано роздивляючись. За великим рахунком, Світлана не була злою жінкою, і тварин вона любила, навіть собак більше, ніж котів, але ж не у себе під диваном, та ще так раптово. Тому після нетривалої дискусії з донькою під акомпанемент сліз, шмарклів і дощу зі снігом за вікном зійшлися на компромісному варіанті – цуценя живе в квартирі тиждень, не більше, хай від’їдається, а потім його покладуть там, де взяли, – біля під’їзду. Ну, й само собою, всі клопоти по утриманню – на малій. Тут уже мав місце суто виховний момент, і матір небезпідставно вважала, що таке спілкування і доглядання може піти на користь, перш за все, їй самій, бо не прийдеться відповідати на безглузді запитання доньки і взагалі приділяти зайву увагу. «Одна умова – коли приходить хрещений, собачку йому не показувати і нічого про неї не казати – дядько Петро не любить собак! Інакше він тобі шоколадку не принесе!»

Як смачний чорний шоколад перетинається в житті з білим голодним цуценям, Оля не розуміла, але, зважаючи на свій досвід спілкування з хрещеним, пораду мамину виконувала бездоганно. І тепер до рибок в акваріумі (хрещений подарував) і молодшого братика (це вже, напевне, тато) та інших хатніх

1 ... 5 6 7 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’ячі діти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’ячі діти"