Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

коридорі. Але ж означало, що звернув, коли спробував доводити протилежне! Я відсахнувся від дверей, і дуже вчасно, бо пролунав постріл. Куля легко пробила двері і дзенькнула об протилежну стіну, я зойкнув, як кричать смертельно поранені люди, і гучно впав. Лежав на спині, вихопивши браунінг. Якби розпалений полюванням вусань вибіг мене добивати, на нього б чекало кілька куль. Але вусань виявився дуже хитрим. Не поліз мене добивати, вибрався крізь вікно. Я підхопився, вибив двері, заскочив у кімнату. Побачив простирадло, що звисало з вікна. Я підбіг, обережно визирнув. Тільки гілки кущів біля готелю хиталися. Переслідувати не наважився, бо у втікача був манліхер. Оглянув кімнату, чи нічого він не залишив. Забув лише сачок. І кілька недопалків у попільничці. Сигарети «Дукат». Я зліз по простирадлу і теж утік, бо на постріл почали збиратися люди.

Наступного дня Лев Штуцер влаштував у «Пігмаліоні» приймальний день. З самого ранку до нього почали приходити різні поважні люди. Деяких я знав, це були власники місцевих ресторанів та санаторіїв. Вони провадили перемовини зі Штуцером і йшли задоволені. Я чекав, що з’явиться той вусань, але натомість прийшов один чоловік із людей пана Бекіра, Сабіт. Той, що знайшов фальшивого вбивцю Селіма. Він розмовляв зі Штуцером довго, десь із півгодини, після чого вийшов, теж дуже задоволений. Щось у внутрішній кишені його піджака випиналося, мабуть, конверт. Потім прийшли кілька десятків людей Штуцера, у чорних костюмах і капелюхах. З’ясувалося, що вони припливли до Алушти пароплавом, який став у порту. З новими людьми Штуцер пішов до будинку, який належав пану Бекіру. Тепер там була його контора, і відвідувачів спрямовували туди. Всіх вразило, що Штуцер сидить у конторі Бекіра.

— Серйозна людина, тепер він тут господар! — пояснив мені один місцевий, якого я пригостив обідом. — Цей жидок уже торгував у Севастополі, потім узяв Ялту, а тепер під ним все узбережжя. Тільки Керч тримають ростовські босяки, але, кажуть, їм недовго залишилося. Ці жиди весь Крим до рук візьмуть, уся торгівля спиртним через них ітиме.

— А для чого їм Крим? Тут вина повно, ще й контрабанду возять, що вони тут продадуть? — спитав я.

— Та вино є, але не всі те вино люблять. До того ж зараз тут багато поранених із фронту, яким чогось міцнішого хочеться. Контрабандне питво дороге, а у цих жидів дешевше. І міцний напій. Я у Херсоні його куштував. З півпляшки вже на ногах не стоїш!

— З півпляшки? — не повірив я.

— Авжеж, — кивнув він. — Вони ж розливають винятково у великі пляшки, по 700 грамів, півлітровими не займаються. Вже завезли на пароплаві першу партію. Загуде тепер узбережжя!

Я чоловіка слухав, а сам назирав за конторою, де Штуцер сидів. Он він вийшов із кількома охоронцями, один із яких ніс тлустий саквояж. Певно, до банку поїхали, відвезти готівку.

— А як він Бекіра прибрав, — розповідав далі місцевий. — Всі думали, що навіки Бекір, а тут загинув як вчасно. Впав у провалля з водієм, авто згоріло. Бекіра мусив Селім заступити, племінник його, але і Селім загинув. Тому справу Сабіт узяв, а Сабіт — боягуз, він не воюватиме, тепер жиди в будинку Бекіра сидять і всім керують!

Я послухав іще трохи, потім розплатився, сів на коня і поїхав на Демерджі. Прибув увечері, знайшов стійбище чабанів. Осман відвів мене до невеличкої печери, де переховувався пан Бекір. Там зручно було: і лежанка, і стіл із круглої брили. Пан Бекір уже відійшов від переляку і виглядав не таким розгубленим.

— Радий вас бачити, Іване Карповичу.

— Здається, я знайшов зрадника серед ваших людей.

— Так, я знаю, це Сабіт, — скривився пан Бекір. — Він сьогодні проголосив, що я помер, а тіло моє згоріло. І що він тепер буде моїм наступником. Хоч я його не призначав наступником, ним мусив стати Селім.

— Цей Сабіт — хитрий лис. Спочатку прибрав Селіма, щоб ніхто не заважав йому взяти владу, коли вас не стане, — закрутив я головою.

— Він заплатить за все! — пообіцяв Бекір.

— Люди Штуцера сьогодні зібрали добряче грошей.

— Я знаю. Все узбережжя братиме в них спиртне.

— А поліція? Сухий же закон? — спитав я.

— Штуцер пообіцяв, що поліція не чіпатиме. Ці хлопці торгують по всьому півдню. Якось змогли домовитися, кажуть, що аж зі столицею, — скривився пан Бекір.

— То бити по них небезпечно? — поцікавився я.

— Це моє узбережжя! І я вдарю! Тільки знайду, де Амет. — Пан Бекір розлютився, він був страшний у гніві, аж виблискував ненавистю. — Не хочу залишати його за спиною.

— Це правильно. Той, хто вбив Селіма, на жаль, зміг утекти. Ледь не вбив мене. Він дуже небезпечний, — попередив я. — Його найняв Штуцер. Коли ви вдарите, треба буде допитати Штуцера і знайти того стрільця.

— Неодмінно, — кивнув пан Бекір.

— Про те, що ви живий, іще не знають?

— Невдовзі дізнаються. І дехто буде вкрай здивований. — Пан Бекір недобре усміхнувся. Я бачив, як стиснулися його кулаки. Мабуть, він уявляв, що зробить зі своїми ворогами. Потім подивився на мене. — А як ви здогадалися, що там буде засідка?

— Ну, я ж помічав, що проти вас щось затівається. А тут той каменепад, та й спочатку наче ж вибухнуло щось. Я подивився на дорогу і побачив, що ми як на долоні.