read-books.club » Детективи » Одіссея найкращого сищика республіки 📚 - Українською

Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

200
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Одіссея найкращого сищика республіки" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 236
Перейти на сторінку:

— Я його в шинку біля пивоварні раніше бачив. Він там пиячив.

— Як звати?

— Не знаю.

— Я думав, ти хочеш рубль заробити... — зітхнув і сховав гроші.

— Чума! Чума його звати. Він із ножем завжди ходить. Бояться його.

— Чума, кажеш... — подивився, наче не бреше хлопець. — Чому він тебе обрав?

— А я втекти не встиг. Усі геть побігли, а він мене за вухо. Дав гривеник і наказав лист віднести. Ножиком ось тут полоскотав. — Хлопець показав на шию. — З Чумою краще не жартувати.

Був він наляканий, але рубль схопив.

— Добре, дякую, — кивнув я і двері відчинив. Хлопець побіг геть. Ілля сів за кермо.

— Налякали ви малого, Іване Карповичу. Так побіг, наче п’яти йому сверблять. Щось дізналися?

— Трохи. Вези тепер мене у поліцію.

— Та чи варто?

— Варто, варто.

Відвіз мене Ілля у відділок. Там усі сидять нетверезі й сумні. Нетверезі, бо справник відро виставив, а сумні, бо думають, що в начальника стільки грошей з’явилося, а в них ані копійки не додалося. Зі мною й балакати не хотіли, але я одного городового розговорив. Запросив пообідати. Пішли в трактир, там усілися, я горілки замовив, бульйону гарячого й пиріжків із горохом. Городовий випив чарку, перестав кректати, по другій — посміхнувся, а по третій — заговорив.

— Чума? Та знаю я Чуму, як же не знати. Відомий злодій. Уже тричі в тюрмі сидів і ще кілька разів сісти міг, але обережно працює, гад такий.

— А з ким працює?

— Та сам любить. Гордий дуже, щоб із кимось. Норовисте цабе.

— А зараз де він?

— Зараз якось притих. Уже кілька днів його не видно. Кажуть, десь за містом відпочиває.

— А де саме?

— Цього не знаю, — закрутив головою городовий. Я ще йому чарку, і ще. Але про Чуму він справді не знав. Натомість розповів про стражів, які зникли. — Вони справнику служили, бігали за ним, наче собаки, кістки підбирали. А потім зникли. Справник родинам по сто рублів відправив і наказав мовчати. І мовчатимуть же, мовчатимуть!

Про викрадачів Мері городовий нічого не знав, окрім того, що добре було б її знайти та отримати нагороду від товариства Ельворті. Але де шукати — бозна. Ще чарку випив і остаточно сп’янів. Підскочили два полових, під руки потягли кудись. Видно, не вперше поліцейський чин так напивався. А ми поїхали на вокзал. Дорогою купили в магазині мапу Херсонської губернії. Залізничники розповіли, де приблизно будемо за двадцять хвилин по відправленню з Єлисаветграда. Самі степи з розкиданими хуторами. А де саме багаття палати будуть і де викрадачів чекати — невідомо.

— Ну що, Ілля, їдьмо десь пообідаємо.

— Вас у конторі чекають.

Відвіз мене Ілля до контори, пообідав я з керівництвом товариства братів Ельворті. Двоє цибатих довгоносих англійців із суворими поглядами мене докладно розпитали про хід справи, але чимось значним порадувати їх я не міг. По обіді приклеїв чорну бороду, одягнув димчасті окуляри і пішов у шинок за вокзалом. Розпитував там про Чуму. Казали, що з тиждень уже не з’являвся. Начебто справа якась у нього солодка. Обіцяв повернутися й славно погудіти. А що за справа, де і з ким, місцеві не знали і на мене почали підозріло дивитися. Я розмову на викрадення дитини інженера перевів, цю тему всі підхопили. Одні уявляли, скільки викрадачі викупу візьмуть, інші хотіли про все дізнатися, англійцям викрадачів продати і отримати десять тисяч. Балакали, що викрадачі, швидше за все, не місцеві, бо місцеві так би хитро все не зробили, що досі їх не спіймали. Пустив чутку, що гувернантка наче впізнала чоловіка, який із нею розмовляв. Про це загомоніли. Послухав іще трохи, дізнався, що в Чуми жінка була неподалік. Пішов у гості. Якраз сонечко визирнуло, пригріло. Тут, у степах, куди більше весна відчувалася, ніж у нас на Посульщині. Вже і снігу не знайдеш, і трава де-не-де висохнути встигла. Дороги більш-менш просохли.

Прийшов до хатинки старої, давно не біленої, не мазаної. Навколо тин стоїть, аж покосився, торішній бур’ян у дворі, горіх старий височіє. У цих краях у кожному дворі горіх, а то й два. Мабуть, добре родять. Постукав. Відчинила жіночка якась. Червонопика, з похмілля, дихає, а запах — наче у винокурні. Спитав я про Чуму — вона в крик, мовляв, знати нічого не знає і нехай би я забирався звідси. Я браунінг вийняв, замовкла.

— Будемо говорити чи мовчатимемо?

Була наче й п’яна ще, а зробилася шовкова. Розповіла, що Чума у степу десь, справи там має. А що за справи, вона не знає.

— З ким працює?

— А ви з поліції? — спитала обережно.

— Аби я з поліції був, я б із тебе полтину вимагав, а не про Чуму розпитував. То з ким працює?

— Та двоє, не місцеві босяки, наче з Бессарабії. А один панич, мабуть.

— Розмовляє красиво?

— Ага, соловейком співає.

— Ціпок у нього з набалдашником?

1 ... 6 7 8 ... 236
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея найкращого сищика республіки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Одіссея найкращого сищика республіки"