Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Іване Карповичу, вона ледь жива! — обурено прошепотів Ілля.

— То як? — наполягав я.

— Ну, підходив якийсь пан. Із ціпком таким красивим. Він зробив мені комплімент і пішов далі. Ось і все, все! — запевнила гувернантка.

— Як він виглядав?

Виявилося, що пан був середнього зросту, з борідкою, трохи шкутильгав і спирався на ціпок зі срібним руків’ям. Висловлювався вишукано, видно було, що з освічених, подарував цукерку Мері, але та їсти не стала, віддала виховательці. Пан пішов в один бік, гувернантка з дитиною в інший, а потім — удар на вузькій малолюдній алеї.

— Меґан дуже пощастило, що вона, непритомна, почала стогнати і її почули. Інакше так би могла і сконати в кущах, — розповів мені молодий лікар, що займався пораненою.

— Можете сказати, чим саме завдали удару?

— Чимось важким.

— А форма? Що б це могло бути?

— Я не знаю, я так сказати не вмію.

— Обух сокири? Дерев’яна палиця, молоток, металевий набалдашник, рукоятка револьвера — що?

Лікар замислився.

— У нас тут нечасто голови пробивають, — наче вибачався він. — Може, молоток, а може, набалдашник.

— Коли дівчина була непритомна, нічого не казала?

— Ні. Тільки стогнала.

Я кивнув і вже пішов до виходу.

— А я вас упізнав, Іване Карповичу, — сказав лікар навздогін. — Я ж вас бачив, коли ви в нас тих поляків-футболістів, що банки грабували, арештовували. Дуже тоді добре вийшло. Потім я про ту вашу пригоду читав і аж здивувався, що ані слова не прибрехали. Все по правді написали! А я думав, що ви вигадуєте все.

— Ніколи не вигадував. Уява в мене занадто бідна.

— А Мері ви знайдете?

— Спробую.

— Знайдіть. Я їй запалення легенів лікував. Дуже хороша дівчинка. Не уявляю, що мусить бути замість серця в людини, яка зробить їй шкоду.

— На жаль, покидьків не бракує, — кивнув я. — Ви про мій візит поки не розповідайте, щоб бандити не почали нервувати і не зробили Мері гірше.

— Так, добре.

Я вийшов, сів до авто, де на мене чекав Ілля.

— На заводі є надійні люди, що вміють поводитися зі зброєю? — спитав його.

— А для чого?

— Спробуємо взяти на живця. Пустимо чутку, наче гувернантка впізнала чоловіка, який брав участь у викраденні.

— Але це ж неправда!

— Це може примусити викрадачів занервувати.

— Не можна ризикувати життям Меґан! — закричав Ілля. Так звали гувернантку, в яку прикажчик, здається, був закоханий.

— Ілля, ви вирішіть, треба нам ловити викрадачів чи ні.

— Меґан і так настраждалася!

— Якщо ми спіймаємо викрадачів, її кривдників буде покарано. Якщо ж ні, її життя буде під постійною загрозою. Ми мусимо піти ва-банк, — наполягав я. — Дайте людей, і в нас буде шанс спіймати злочинців. А поки я хочу поговорити з хлопчиком, який приносив листи.

Мене відвезли кудись на околицю міста. Дорогою я побачив цілий район ошатних хаток, біля яких гуляли вгодовані й добре вдягнені діти. Я спочатку подумав, що, може, колонія якась німецька, але Ілля сказав, що так добре живуть робітники заводу.

— Аж не віриться.

— У нас тут революціонери неодноразово намагалися діяльність розпочати, агітували робітників, але марно. Тут і так люди добре живуть, навіщо їм усілякі революційні примари? — похвалився прикажчик.

А от далі почалися бідацькі халупи, де наче зовсім інше плем’я жило. Облуплені хатки, діряві тини, замурзані діти. До авто привели хлопчика років десяти. Він розповів, що якийсь дядько біля вокзалу дав гривеник і наказав віднести листа до контори Ельворті. Що за дядько, хлопець не пам’ятав, раніше його не бачив.

— Пане Ілля, вийдіть, будь ласка, — попросив я. Прикажчик здивовано глянув і вийшов із машини. Хлопчик, що сидів поруч на задньому сидінні, трохи перелякався.

— Ну, що, тепер ніхто не чує, розповідай, — сказав і строго на нього подивився. Помітив переляк і не помітив здивування.

— Про що розповідати?

— Про того чоловіка. Дивися мені в очі! — гримнув, коли малий спробував відвести погляд.

— Я нічого не знаю...

— Знаєш. Дивися, який у тебе вибір. Розкажеш — отримаєш рубль. Цілий рубль. Мовчатимеш — я відвезу тебе до поліції. Вирішуй сам.

Я тиснув на нього поглядом. Я не знав, чи хлопчик справді щось знає, але звик усе перевіряти. Десять разів тицьнеш навмання і промажеш, а в одинадцятий поцілиш. Зараз, здається, я поцілив. Хлопчик заплакав.

— Ніхто не знатиме, — запевнив я. Узяв із гаманця рубль, пошелестів купюрою. — Ну!