Читати книгу - "Спокутий гріх"

— З душі знімаєш, а в душу не пускаєш, — якось по-філософськи закрутив Денис, що й сам не зрозумів, що бовкнув.

— Шкода дівчинку, — попиваючи смачний коньяк, мовив Олег. — Золоті роки на тебе марнує. Якщо плануєш класти крапку у ваших стосунках — не затягуй.

— Я розумію, — нарешті й сам потягся за своїм келихом Тимур. — Та якось сумно…

— Краса, молодість і розум — страшна сила, — знов вирішив помудрувати Денис. — Нора не набагато старша за твою доньку, — влучно підмітив. — Адже Діані вже дев’ятнадцять, якщо не помиляюся. Боже, як час летить.

— До чого тут моя донька?! — раптом зірвався Тимур.

Його вже давно дратували недолугі репліки Дениса. Але терпів, поки Долгаєв не торкнувся найсвятішого. За доньку Батурін нікого не пошкодує. Він береже її, як зіницю ока. То найдорожче на світі. Кров його крові і плоть його плоті. Те, що вони з Тамарою не живуть під одним дахом, ніяким чином не відображається на Діані. З батьком вона спілкується щодня. Він знає про неї більше, ніж власна мати. Криве слово про дочку, або невинний жарт могли за півсекунди розбудити в чоловікові звіра.

— Хлопці, ви що?! — підвищив тон Олег. — Денисе! — невдоволено нахмурив брови й розвів руками. Мовляв, хіба не знаєш, що такої теми торкатися не можна.

— Пробач, нічого такого, — знов пробелькотів якусь нісенітницю у своє виправдання Долгаєв. — Твоя дочка — свята. Я це вже зрозумів. Пардон, — піднявся й подався до парильні.

— Він же психолог, — скривився Тимур, наче оцту скуштував, коли залишились з Олегом наодинці. — Мав би якось благотворно впливати на психіку, а не знаходити найболючіші місця й давити на них. Який то, до біса, спеціаліст? Його пацієнти часом суїцидом не закінчують після консультацій з таким лікарем? Чи то якась нова методика зворотної дії?

Суворін відкинувся на дивані й голосно розсміявся.

— Я все чу-у-ю! — донеслося із сауни.

Олег від реготу аж за живіт ухопився.

— О-ох! — важко зітхнув Тимур. — Відпочинеш тут з вами, — незадоволено покрутив головою.

Зовні шлюб Антона й Емілії виглядав наче ідеальний. Щоранку він привозив її на роботу, щовечора забирав. Коли був зайнятий — знаходив можливість телефонувати по кілька разів на день.

У новенькій квартирі зробив дорогий ремонт. За тридцять шість кілометрів від Києва, в котеджному містечку «Лісове диво», придбав дачну ділянку з невеликим будинком. Дача знаходилася в оточенні лісу й прекрасного озера. Навіть на самій ділянці росли ялини. То було прекрасне місце для відпочинку.

Туди теж вклав немалі гроші. Адже мріяв, що його діти відпочиватимуть тут у вихідні дні подалі від міської суєти. А поки нащадків нема — привозив сюди Емілію. Це було одне з небагатьох місць, які його дружина обожнювала.

Останній раз провела тут майже місяць зі своєю матір’ю Іриною. Антон не заперечував, бо знав про хворе серце тещі. За ці роки доклав немало зусиль, щоб втримати її на цьому світі, за що Емма була безмежно вдячна чоловікові. Ірині свіже повітря явно йшло на користь. То ж Волошин щокілька днів долав майже сорок кілометрів до дачного будинку.

Одне лише насторожувало: вони жили вже чотири роки, а дітей так і не було. Емма не вагітніла. Куди лише не возив її Волошин, яким лікарям не показував — результату не було. Наче й обидва здорові, протипоказань жодних немає, а відповісти на питання, чому жінка не може зачати, не міг ніхто.

Якось старий професор гінекології запитав у Антона:

— Скажіть відверто, ви кохаєте дружину?

— Що за питання? — не зрозумів Волошин. — Безперечно.

— Це взаємне почуття? — склав борознами розумне чоло лікар.

Антон задумався. Пригадав, що всі ці роки в ліжку ініціатива завжди була за ним. Спочатку пов’язував це з тим, що Емілія молода недосвідчена дівчинка. Чого від неї вимагати? Адже він і так сповна отримує задоволення. От вона… Завжди якась холодна, хоч і покірна.

Йому давно хотілося відчути її пристрасть, вогонь, самовіддачу, запал, але через брак досвіду, а головне, відсутність повної взаємності почуттів, Емілія не могла йому достойно відповісти.

Це й справді насторожувало. Вже не раз думав про їхні стосунки.

— Такі випадки велика рідкість, — припустив професор. — І я не хочу пов’язувати їх з вами, але…

— Що — але? — насторожився Антон.

— Наш організм функціонує завдяки розуму. Якщо звідти ідуть негативні посили…

— Ви хочете сказати, що вона не вагітніє, бо банально не хоче цього? — витріщив на лікаря здивовані очі Волошин.

— Я не стверджую, — посміхнувся ескулап. — Але й виключати цього не можна.

— Маячня, — хмикнув Волошин. — Більшої дурниці зроду не чув. А як тоді зґвалтовані жінки? Чому вони себе не запрограмують?

— Це не правило, — уточнив лікар, — а виняток. Ви краще відвезіть дружину куди-небудь у райське місце, щоб вона змінила обстановку, подивилась на вас іншими очима…

— Дурня, — вилаявся Антон. — Я про таке навіть думати не хочу, бо тоді взагалі нема для чого шлюб зберігати.

— Якщо знаєте, що ця проблема не може стосуватися вас — не зважайте на мої слова, — м’яко вибачився професор. — Діти у вас ще будуть. Не бачу для цього жодних перешкод.

Та слова лікаря насторожили Волошина. Він пам’ятав, як Емілія не горіла бажанням виходити за нього заміж. Але потім якось усе склалося.

Проте, на відміну від засліпленого коханням Антона, Ірину було важко обманути. Вона давно зрозуміла, що донька нещаслива у сімейному житті. Емілія й сама вже була не проти народити дитину. Хоч якась відрада для душі. Але Бог не поспішав дарувати малюка.

Та й Ірина не просила Всевишнього про допомогу. У неї на це були свої причини…

— Може б тобі розлучитися, — якось запропонувала доньці, коли зятя не було вдома. — Ти ще молода. Двадцять дев’ять років. Ціле життя попереду. Не треба ним