Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

— Та бог з ними, з росіянами! — мовила Ліда. — Вони не те, що усіх відомих світові жінок, а навіть пріоритети у найбільших відкриттях цивілізації приписують собі. Ви краще розповідайте, про Стамбул.

— Наступна адреса, куди нас повезли, — мечеть Ахмедіє. Уявляєш, до чого у мусульман все продумано?! Чоловікам виділено місця для моління попереду, а жінкам — позаду. Це, щоб ми своїми красивими формами не відволікали чоловічу увагу від спілкування з Аллахом. Кожен справжній правовірний мусульманин повинен шість разів на добу сходити у мечеть. Зараз, правда, правила стали м’якшими і можна молитися будь-де, навіть на робочому місці. А в давнину, тяжко уявити, коли ті турки працювали.

Потім ми поїхали у меморіальний комплекс Айя-Софія. При Роксолані це був православний собор. Пізніше його перетворили на мечеть. Але ще й зараз там збереглися прекрасні фрески на біблійні сюжети. Взагалі, у Туреччині до релігійних святинь усіх культур і народів ставляться з особливим трепетом. Усе, що тільки має якусь історичну чи культурну цінність, поставлено на облік. Скрізь платний вхід. І вартість квитка немаленька — 10 доларів. Але ті гроші йдуть не в кишені всіляких лихварів від політики й культури, а на збереження пам’яток.

У Стамбулі усім туристам показують ще один дуже цікавий об’єкт — підземне водосховище Еребатан. В старовину воно не раз рятувало жителів Константинополя під час ворожої облоги міста. Там вода століттями зберігається кришталево чистою. А індикатором її чистоти служать риби, яких тут дуже багато. Коли будували це водосховище, як матеріал для кам’яних колон, на яких тримається склепіння, використали деталі колон якихось помпезних споруд стародавньої Греції. Там навіть є два кам’яні блоки, на яких вирізьблені голови Горгони Медузи…

Тим часом, скупившись у найближчому супермаркеті, Микола повертався в аеропорт. У салоні маршрутного таксі його увагу привернув хлопчина, який тримав на плечі штатив відеокамери. Поруч із ним стояла досить симпатична молода жінка.

— Ви з якої компанії? — запитав він, привітавшись.

— Я говорю по-русскі, — відповіла колежанка хлопця зі штативом.

— Так і я ж, ніби, не турецькою запитую, — відказав Микола.

— Ізвінітє, я задумалась і сразу нє поняла, — вибачилась вона. — Ми із Луганска.

— Обласне державне телебачення чи Луганське кабельне? — тоном знавця, запитав Микола.

— Кабельнноє. А ви откуда знаєтє нашу тєлєкомпанію? — здивувалась жінка.

— Бо ваш генеральний директор мій приятель. Давайте знайомитись. Микола.

— Олена, — мовила вона чистою українською. — А це Олексій, мій оператор.

Коли прибули в аеропорт, там уже зібралося чимало журналістів. Серед них Микола упізнав кількох знайомих. Зокрема, заступника головного редактора парламентської газети Ігоря Марченка та редактора загальнодержавного телебачення Івана Протяга. А ще — колишнього військового журналіста, а нині завідувача рекламним відділом столичної телекомпанії Василя Штопора з дружиною.

Уздрівши серед майбутніх попутників подружжя Штопорів, Микола з усією невідворотністю зрозумів, що про відпочинок без неприємних пригод можна забути із самого початку.

Це подружжя варте окремої розповіді. Високий, статний, по-військовому підтягнутий, напрочуд терпеливий чолов’яга років п’ятдесяти п’яти і його половина — удвічі нижча і ширша за свого чоловіка. Коротконога, з товстезною шиєю, що, звужуючись догори, переходила у маленьку голівку, Лариса нагадувала грудку пластиліну, з якої аніматор так і не доліпив мультяшного героя. Напевне, кравці навіть у юності не могли відшукати її талію. А тепер і поготів. Особливо ззаду Лариса дуже нагадувала симпатягу вовка із мультфільму «Жив-був пес», після його частування на сільському весіллі.

Власне, Василь Штопор був людиною щирою і компанійською. Він завше радий був допомогти товаришеві. А ще — з українською щедрістю пригощав усіх, ніколи не чекаючи, поки заплатить хтось інший. Що ж до його дружини Лариси, то вона була повним антиподом своєму чоловікові. Пані Штопор до нестями любила гроші й чорною ненавистю ненавиділа усіх тих, з ким була вимушена ділитись. А ще Лариса страшенно любила командувати своїм чоловіком. А заразом і всіма, хто потрапить у поле її зору. І робила це так наполегливо, що чоловікам було невтямки: звідки у такому куценькому тілі стільки жовчі і злості?

Якось Миколі довелося на власній шкурі відчути командирські замашки Штопорової половини. Було це перед останніми парламентськими виборами, які проводилися не тільки за партійними списками, а й у мажоритарних округах.

Свого часу народним депутатом України у одному з округів Кіровоградщини був обраний Миколин однокурсник, безкомпромісний телепубліцист Вадим Бойко. Він першим серед українських журналістів наклав головою через свою принциповість. Колеги-журналісти й народні депутати встановили у містечку Світловодську, де Вадим виріс, бронзову меморіальну дошку. Але невдовзі мисливці за кольоровими металами поцупили її й здали на металобрухт. Тож Вадимів тезка Віктор Бойко, який балотувався у цьому ж окрузі двома скликаннями пізніше, замовив нову дошку. На цей раз гранітну.

На відкриття цього пам’ятного знака на Вадимову батьківщину вирушила група столичних журналістів. Здебільшого ті, хто знав його особисто і працював з Вадимом. У тій делегації, серед інших, виявилося й подружжя Штопорів.

Невідомо, якими дорогами блудив водій їхнього мікроавтобуса, але кияни прибули у Світловодськ на три години пізніше, ніж було заплановано. Тож із таким самим запізненням почалася церемонія відкриття дошки, потім — покладання квітів на Вадимову могилу, зрештою, поминальний обід. І увесь час разом з офіційними особами журналістів супроводжував сімдесятилітній Вадимів батько.

Коли завершувалася тризна, він запросив усіх присутніх до себе додому, віддати Вадимові данину пам’яті у колі рідних і друзів.

І тут стала в позу Лариса Штопор:

— Більше ніяких п’янок! — заявила вона. — Негайно їдемо на Київ!

Микола, якого кандидат у депутати призначив старшим групи, осмикнув зарозумілу колежанку.

— Не терпиться додому? — запитав він. — Хочеш нагадити в душу Вадимовій родині? Тоді забирай чоловіка і з Богом, Парасю, як люди трапляються! Автобуси й маршрутки до Києва курсують майже цілодобово. До автостанції довеземо, а далі — вітру в нижчеспиння!