Читати книгу - "Пісок у склянці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Величезні скляні двері плавно роз'їхалися, впускаючи його до майже порожнього, рівномірно освітленого холу. Віктор не міг не відзначити, що зсередини лікарня була не такою потворною, як зовні. Навіть навпаки. Білий кахель на підлозі й такі ж білі стіни виблискували чистотою, в той час як живі квіти у великих горщиках додавали атмосфері домашнього затишку. Все виглядало доволі мило, і навіть древній кавовий автомат у кутку не псував загальної картини.
Праворуч від головного входу була розташована реєстратура, де за столом сиділа кругловида літня чергова в уніформі світло-сірого кольору. Біля неї стояла молоденька медсестра, з якою вони щось жваво обговорювали.
— Будь ласка, допоможіть! — голосно крикнув Віктор через усе приміщення.
Жінки обернулися, і вже наступної миті він побачив, як чергова зняла телефонну слухавку, а медсестра підхопила порожню каталку біля стіни та вирушила йому назустріч.
— Давайте вашу дитину сюди, — медсестра взялася перекладати дівчинку на каталку. — Що з нею сталося?
Віктор вагався лише мить:
— Не маю жодної уяви. Я знайшов її на дорозі, коли їхав трасою. Ймовірно, її збила машина.
Безумовно, це була брехня, але зараз йому не хотілося нічого пояснювати. Врешті-решт це можна було зробити й пізніше.
— Розумію, — медсестра підняла на Віктора свої величезні, як у ляльки, очі та прийнялася з цікавістю вивчати його обличчя.
Зблизька вона виглядала зовсім юною: веснянки, які вкривали її обличчя, робили її схожою на школярку. Однак щось невловиме в її погляді підказувало, що наївністю тут і не пахне.
Нарешті вона перемкнула увагу на дівчинку: взяла її за зап'ясток і почала рахувати пульс. Цієї миті у дверях реанімаційного відділення з'явилася бригада медиків на чолі з лікарем середнього віку в окулярах без оправи, якого супроводжували двоє помічників. Вони штовхали перед собою візок з медичним устаткуванням, і Віктору навіть довелося відступити на декілька кроків назад, щоб дати їм дорогу.
— Ну що тут у нас? — передусім запитав лікар, звертаючись до медсестри.
— За словами цього чоловіка, — вона вказала на Віктора, — дівчинку збила автівка. Щоправда, він у цьому не впевнений. Він знайшов її на дорозі, а самої аварії не бачив.
— Зрозуміло. Що з її показниками?
— Невеличка гіпотермія, пульс — слабкий.
— Гаразд, — лікар посвітив в очі дівчинці медичним ліхтариком, перевіряючи реакцію зіниць, а потім приклав стетоскоп до її грудей, — готуйте до інтубації та дізнайтеся, чи вільний томограф. Треба переконатися, що в неї немає внутрішніх ушкоджень.
Несподівано він звернувся до Віктора:
— Отже, це ви її збили?
— Це я її знайшов, — повторив вже озвучену медсестрою версію Віктор.
— Звісно, — лікар пожував нижню губу. — А коли це сталося?
— Десь хвилин двадцять назад.
— Вона тоді вже була непритомною?
— Так, я знайшов її саме в такому стані.
— І хто вона, ви не знаєте?
— Ні, на жаль, — Віктор спробував приховати напруження в голосі. — Але я б хотів переконатися, що з нею все гаразд. Я ніби як відповідаю за неї. Вона ж одужає?
— Важко поки сказати, — здвигнув плечима лікар. — На перший погляд ніяких серйозних травм я не бачу, але потрібні додаткові аналізи. У будь-якому разі, ми зробимо все можливе.
Віктор з розумінням хитнув головою. Він тільки зараз помітив, що дівчинка виглядала вже не такою блідою, як раніше; на її щоках з'явився рум'янець, а колір шкіри набув природного відтінку. Мабуть, вона встигла трохи відігрітися в машині, поки вони їхали.
Коли лікар закінчив огляд, то дав своїм помічникам декілька розпоряджень, і вони повезли дівчинку в приймальне відділення. Медсестра пішла з ними, Віктор залишився в холі на самоті.
— Вибачте, — несподівано почув він голос, що змусив його обернутися. Позаду нього стояла та сама літня чергова з реєстратури. — Ви не відповісте мені на декілька питань?
— А що ви хочете знати?
— Мені потрібні ім'я та вік вашої дочки, щоб занести їх до журналу.
— Ви маєте на увазі дівчинку, яку я привіз?
— Саме так.
— Але вона не моя дочка! І я не знаю ні імені її, ні віку, — відповів Віктор.
Цього разу він говорив чисту правду — йому дійсно нічого не було відомо про цю дитину.
— Не ваша дочка?! — розгублено витріщилася на нього жінка. — Ну гаразд... Якщо хочете, можете сісти там, — вона ткнула пальцем у бік канап, що довгою низкою вишикувалися вздовж стіни.
Віктор люб'язно скористався її порадою і тільки на канапі зрозумів, як сильно втомився. Крім того, прийшло знайоме відчуття порожнечі, нагадавши про той жахливий день, коли несподівано захворіла Каміла. Ельзи тоді не було в місті — вона працювала над великим проєктом за дванадцять годин їзди від дому. Ввечері у Каміли підскочила температура до сорока
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісок у склянці», після закриття браузера.