Читати книгу - "Золотий дім"

я навіть вигадую. Зрештою, бути імажинером — це зовсім не те, що бути буквалістом. Намальована Ван Гогом зоряна ніч зовсім не нагадує фотографію зоряної ночі, а проте залишається визначним зображенням зоряної ночі. Давайте просто погодимося, що я віддаю перевагу живопису над фотографією. Я — фотоапарат, що малює.

Звіть мене Рене. Мені завжди подобалось те, що наратор «Мобі Діка» насправді не відкриває свого імені. Звіть-мене-Ізмаїлом міг би «насправді», себто в тривіальній Реальності поза межами величної Дійсності роману, він міг зватися… та як завгодно. Він міг би зватися Бред, або Тріґ, або Орнет, або Скайлер, або Зік. Він міг би зватися навіть Ізмаїлом. Ми не знаємо, а отже, подібно до свого великого попередника, попереджаю, що не представлюся прямо: мене звати Рене. Звіть мене Рене — це найбільше, що я можу вам запропонувати.

Їдемо далі. Мої батьки були викладачами університету (помічаєте спадкову професорську нотку в їхнього сина?), що купили наш будинок біля рогу Салліван-стріт і Г’юстон-стріт ще в юрському періоді, коли все було дешеве. Познайомтеся з ними: Ґейб і Дарсі Унтерлінден — довголітня подружня пара, не лише шановані вчені, але й оточені любов’ю студентів викладачі, і, так само, як великий Пуаро (він вигадка, але не можна мати всього, як казала Міа Ферров у «Пурпуровій троянді Каїру»)… бельгійці. Бельгійці в далекому минулому, поспішно уточнюю, а споконвіку американці, хоча Ґейб невідь-чому вперто не полишав чудернацького, виразного й великою мірою надуманого панєвропейського акценту, а Дарсі говорила, як природжена янкі. Обоє професорів грали в пінг-понг (вони кинули виклик Нерону Ґолдену, дізнавшись, що він полюбляє цю гру, але той начисто їх розгромив, хоч грали вони цілком порядно). Обоє цитували одне одному поезію. Обоє були фанатами бейсболу і, ох, узалежненими від реаліті-ТБ хихотунами, шанувальниками опери й авторами постійно планованої, але так ніколи й не написаної монографії про цей жанр, яку мали назвати «Краля завжди помирає».

Вони любили своє місто за те, що воно не схоже на решту країни.

— Рим — це не Італія, — повчав мене батько, — а Лондон — це не Анхлія, а Париж — це не Франція, а місце, де ми жиуемо — це не Сполучені Штати Америки. Це Нью-Йорк.

— Між метрополією і внутрішніми районами, — вставляла свою примітку мати, — завжди існує неприязнь, завжди чужість.

— Після одинадцятого уересня Америка намахається удавати, що уона нас любить, — промовив тато. — Скільки це уже триуає?

— Не так уже й довго, насеру його матері, — закінчила мати його думку. (Вона мала звичку лаятися. При цьому стверджувала, що цього не помічає. Лайка просто зривалася їй із язика.)

— Це мильна бульбашка, як усі тепер кажуть, — продовжив батько. — Це як у тому фільмі з Джимом Керрі, тільки у масштабі уеликого міста.

— «Шоу Трумена», — охоче уточнила мати. — А бульбашка охоплює навіть не ціле місто, бо вона зроблена з грошей, а гроші розподілені нерівномірно.

У цьому вони не погоджувалися з поширеним переконанням, що бульбашка створена з прогресивних поглядів, натомість вважали, як пристало порядним постмарксистам, що лібералізм є економічно обумовленим.

— Може, Бронкс, Квінз не зоусім у цій бульбашці, — припустив батько.

— Стейтен-Айленд абсолютно не в ній.

— Бруклін?

— Бруклін. Так, мабуть, у бульбашці. Частково.

— Бруклін — це сила… — розпочав батько, після чого вони в один голос закінчили свій улюблений і часто повторюваний жарт, — але він лежить у Брукліні.

— Спрауа у тому, що у цій бульбашці нам добре, та й тобі теж, — сказав батько. — Ми не хотіли б жити у якомусь республіканському штаті, а ти просто загнувся би у такому-от Канзасі, де не уїрять у еволюцію.

— Певною мірою Канзас спростовує теорію Дарвіна, — поринула в міркування мати. — Він доводить, що не завжди виживають найздібніші. Іноді замість них виживають найменш здібні.

— Але йдеться не тільки про коубоїв-придуркіу, — мовив батько, і мати перебила:

— Ми не хочемо жити в Каліфорнії.

(У цій точці їхня теорія бульбашки заплуталася, до економічного виміру додався культурний: східне узбережжя проти західного, Біґґі-а-не-Тупак. Їх, схоже, не обходила суперечність їхніх поглядів.)

— Отже, бачиш, хто ти такий, — оголосив мені батько. — Хлопчик у бульбашці.[6]

— Ми живемо в часи чудес і див, — процитувала мати. — Й не плач, малий, не плач, курва, не плач.

Я прожив щасливе дитинство з викладачами. У серці бульбашки лежали Сади, і Сади додавали бульбашці сердечності. Я виріс у зачаруванні, надійно захищений від кривди, закутаний у кокон ліберального шовку середмістя, і це додавало мені невинної відваги, хоч я й усвідомлював, що назовні, де не діє чарівне закляття, на дурника-донкіхота чекають темні вітряки цього світу. (І все ж, «єдиним виправданням привілейованості, — повчав мене батько, — є використати її з якоюсь користю».) Школу я відвідував у Літл-Ред, а коледж — на площі Вашингтона. Усе життя містилося в межах десятка кварталів. Батьки мої були більш спраглі пригод. Батько вчився в Оксфорді за програмою Фулбрайта, а після закінчення разом з одним своїм британським товаришем на «міні-тревеллері» проїхав через усю Європу й Азію — Туреччину, Іран, Афганістан, Пакистан, Індію — ще в той згаданий раніше юрський період, коли планетою швендяли динозаври й такі подорожі можна було здійснювати, не ризикуючи втратити голову. Донесхочу наситившись широким світом, він повернувся додому, де став одним із трьох, поруч із Берроузом та Воллесом, великих істориків Нью-Йорка, написавши разом із цими двома добродіями багатотомну класичну працю «Метрополіс» — вичерпну історію міста Супермена, де жили всі ми, де щоранку на східці перед порогом потрапляла свіжа «Дейлі Пленет» і де через багато років після старого Супера у Квінз поселився Спайдермен. Якось, коли ми йшли з ним по Вілидж, він показав місце, де колись стояв будинок Аарона Бьорра, а іншого разу, під мультиплексом на розі Другої авеню та Тридцять другої вулиці він оповів мені історію про битву в Кипс-Бей і про те, як Мері Ліндлі Мюррей врятувала змушених до втечі американських солдатів Ізраеля Патнема, запропонувавши британському генералові Вільяму Гау припинити переслідування й завітати на чай до її розкішного будинку, Інклберґа, на вершині пагорба, пізніше відомого як Мюррей Гілл.

Моя мати також була по-своєму безстрашною. Замолоду вона працювала у службі здоров’я з наркоманами та з дрібними фермерами в Африці. Після мого народження вона звузила свої горизонти й спочатку стала експертом у сфері дошкільної освіти, а згодом професором психології. Наш будинок на Салліван-стріт, у дальшому кінці від резиденції Ґолденів, був переповнений милим непотребом, що вони зібрали за життя: витертими перськими килимами, африканськими дерев’яними статуетками, фотографіями, планами й гравюрами обох ранніх