Читати книгу - "Нескінченна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З тріскотом і грюкотом його велетенський кам’яний велосипед посунув просто в хащу, напролом. Час від часу скелегриз з розгону наскакував на якийсь гігантський стовбур велетенського дерева, і тоді було чутно, як він буркоче, крекче і скрипить зубами. Але весь цей гармидер і галас поволі віддалявся, завмираючи десь у темряві.
Мацьопик Укук залишився сам. Він натягнув повіддя з тонесеньких сріблястих ниточок і проказав:
- Ну-ну, побачимо, хто із нас добереться туди першим. Вйо, старенький, вйо!
І прицмокнув язиком.
А далі вже нічого не було чутно, крім буревію, який, завиваючи, шугав у верховіттях Совиного Лісу.
Бежеві дзиґарі вибили дев’яту.
Бастіян відірвався від книжки і повернувся думками до дійсності.
Він був радий, що «Нескінченна історія» не мала з цією дійсністю нічого спільного. Він не любив книжок, де йому — впереміж із понурим настроєм і безнастанними наріканнями на долю — переповідали зовсім буденні випадки з цілком буденних життів якихось геть буденних людей. Того добра він і в дійсності мав більше ніж досить, то навіщо про це ще й читати? До того ж, він дуже злився, коли помічав, що хтось настирливо хоче щось йому вмовити. А в книжках такого штибу так чи інакше завжди намагалися або завоювати його прихильність, або понапучувати.
А Бастіян обожнював цікаві книжки, від яких неможливо відірватися, книжки веселі, книжки, над якими можна було помріяти, книжки, в яких вигадані постаті переживали неймовірні пригоди і де можна було уявити собі все, що завгодно.
Бо власне це він умів (і, можливо, це було єдине, що він по- справжньому вмів) — вмів уявляти собі щось так виразно і яскраво, що починав оте «щось» майже чути і бачити. Розповідаючи самому собі історії, він іноді забував про все на світі, а коли його історія добігала кінця, то прокидався з неї, наче зі сну. А ця книжка була саме такою, як його історії! Читаючи, він чув не тільки скрипіння товстелезних стовбурів і завивання вітру у верховіттях, але й ці вкрай різні голоси чотирьох химерних посланців, і йому навіть здавалося, що він вдихає запах моху і лісової землі.
Унизу, в класі, незабаром мав початися урок природознавства, який полягав головним чином у підрахунку тичинок і маточок у різних квітах. Бастіян тішився, що сидить саме тут, у своїй схованці, і читає. Ця книжка — саме для нього, здавалося йому, це саме та книжка!
За тиждень Вушвузуль, маленький нічний альб, першим дістався до мети. Чи, радше, був переконаний, що дістався першим, адже він летів.
Була призахідна пора, і хмарки на вечірньому небі нагадували рідке золото, коли він зненацька зрозумів, ще його лилик вже ширяє над Лабіринтом. Так називалася неозора - від небокраю до небокраю - рівнина, що була нічим іншим, як велетенським суцільним квітником, який переповнювали бентежні та запаморочливі пахощі й казкові, неймовірні барви. Поміж куртинами, живоплотами, галявинами і клумбами з найдивовижнішими і найрідкісніши- ми квітами бігли, звиваючись, широкі доріжки і вузенькі стежечки; при цьому вони творили такі кунштовні* (* вишукані, мистецькі) й хитромудрі розгалужені візерунки, що вся ця безмежна, багатобарвна рівнина перетворювалась у безконечний, розлогий лабіринт. Ясна річ, цей квітник-лабіринт створили лише для забави і потіхи, а не на те, щоби по-справжньому заманити когось у пастку чи збити зі сліду зловмисників. Для цього він не годився, та й Дитинна Царівна зовсім не потребувала такого захисту. Адже в цілому безмежному цісарстві Фантазія не було нікого, кого вона мала би боятися. І на те була своя причина, що її ми незабаром довідаємося.
Шугаючи отак - геть безшелесно - на своєму лилику понад квітниковим Лабіринтом, нічний альб мав нагоду поспостерігати за всілякою дивовижною звіриною. На маленькій галявинці поміж бузком і якоюсь рослиною із золотистими квітами бавився і пустував у промінні призахідного сонця невеличкий гурт молодих єдинорогів, а раз альбові навіть здалося, ніби під велетенським дзвіночком він угледів славнозвісного птаха Фенікса, який визирав із гнізда, - хоча Вушвузуль не був до кінця впевнений. Та йому не хотілося повертатись, аби переконатися остаточно, - щоби не гаяти часу. Адже у самісінькому центрі Лабіринту, виблискуючи чарівною білістю, притаманною хіба що феям, уже виднілася Вежа Зі Слонової Кості - саме осереддя Фантазії, місце, де жила Дитинна Царівна.
У когось, хто ніколи не бував у цих місцях, слово «вежа» могло б викликати хибне уявлення — образ, скажімо, дзвіниці чи замкової баніти. Але Вежа Зі Слонової Кості була велетенська, наче ціле місто. Здалеку вона нагадувала високий і стрімкий гірський шпиль, закручений спіраллю, як слимакова хатка, виготовлений з величезної цукрової брили, а її вершечок губився десь у хмарах. І тільки наблизившись, у цьому велетенському цукровому конусі вдавалося розгледіти незліченні башти і башточки, бані, дахи, еркери, тераси, арки, сходи і балюстради, вигадливо поєднані між собою. Усі вони були вирізьблені з найбільшої фантазійної слонової кості, причому кожна, навіть найменша, деталь була зроблена з так майстерно, що навіть зблизька здавалося, ніби це - найвигадливіше з мережив.
В усіх цих спорудах розмістився імператорський двір Дитинної Царівни: камердинери і фрейліни, віщунки і звіздарі, маги і блазні, герольди, кухарі й акробати, танцівниці на канаті та мудрі оповідачі історій, посли, садівники, сторожа, кравці, шевці й алхіміки. А ген-ген, угорі, на самісінькому вершечку цієї велетенської вежі, в мініатюрному павільйоні у формі пуп’янка магнолії мешкала сама Дитинна Царівна.
Зрідка випадали ночі, коли місяць сяяв у зоряному небі особливо розкішно, і тоді пелюстки, філігранно виточені зі слонової кості, розкривалися, розпускалися, пуп’янок ставав величною квіткою, а в її осерді сиділа Дитинна Царівна.
Маленький нічний альб приземлився на своєму лилику на одній із нижніх терас, там, де містилися стайні для різноманітних істот, на яких їздили верхи. Вочевидь, хтось уже встиг попередити про його прибуття, бо на нього чекали п’ятеро створінь з цісарської варти, які допомогли йому спішитися, шанобливо вклонилися і мовчки подали кубок зі слонової кості з церемоніальним привітальним напоєм. Вушвузуль поквапливо пригубив напій із кубка, щоби тільки дотримати формальності, й віддав його вартовим. Кожен з-поміж них теж надпив по ковтку вітального напою, а тоді всі вони ще раз вклонилися і завели лилика до стайні. Усе це відбувалося в цілковитій мовчанці.
Опинившись у відведеному для нього місці, лилик - від виснаження - навіть не торкнувся до їжі й питва, а негайно склав крила, наче парасольку, зависнув на кігтиках униз головою і поринув у глибокий сон. Того, ще він зробив за кілька останніх днів, виявилося
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.