Читати книгу - "Легенда про святого пияка"

А це був номер вісімдесят сім. І Андреас закарбував його у своєму серці.

XI

Він повернувся назад до своєї кімнати, зачекав, прислухався і вирішив не чекати ранку, щоби зустрітися з гарною дівчиною. За останні дні він вже переконався, завдяки майже безперервній низці чудес, що на нього зійшла милість, і саме тому вважав, що має право на деяку зухвалість і, припустив, що, так би мовити, з увічливості мусив би навіть піти назустріч своїй милості, анітрішки її не применшуючи. Отже, тільки-но зачувши тихі кроки дівчини з вісімдесят сьомого номера, він обережно прочинив двері своєї кімнати і, визирнувши у щілину, побачив, що це й справді вона і що вона повертається до себе в кімнату. А от чого він, однак, не помітив внаслідок повної відсутності досвіду в останні роки, була та недругорядна обставина, що гарна дівчина помітила, як він підглядає. І тоді вона — як навчили її фах і звичка — хутко навела позірний порядок у своїй кімнатці, згасила верхню люстру, лягла на ліжко, взяла в руку книжку і при світлі лампи на накаслику почала читати, хоча це й була книжка, яку вона вже давно прочитала.

За якийсь час, як вона і сподівалася, хтось несміло застукав у її двері, і ввійшов Андреас. На порозі він зупинився, хоча був упевнений, що за мить уже отримає запрошення підійти ближче. А гарна дівчина не змінила пози, навіть не випустила з рук книжки, і лише запитала:

– І чого ви бажаєте?

Андреас, набравшись упевненості в собі завдяки купелі, милу, фотелю, шпалерам, папужим головам і костюму, відповів:

— Я не можу чекати до завтра, шановна.

Дівчина мовчала.

Андреас підійшов ближче, запитав, що вона читає і сказав щиро:

— Мене книжки не цікавлять.

— Я тут лише тимчасово, — сказала дівчина, не підводячись із ліжка, — і буду лише до неділі. У понеділок я мушу знову виступати в Каннах.

— Як хто? — поцікавився Андреас.

— Я танцюю в казино. Мене звуть Ґабі. Ви що, ніколи не чули мого імені?

— Звісно, я знаю його з газет, — збрехав Андреас і хотів додати: «Якими я вкриваюся». Але стримався.

Він присів на краєчок ліжка, і гарна дівчина не мала нічого проти. Вона навіть відклала книжку, і Андреас залишився в кімнаті вісімдесят сім до ранку.

XII

У суботу вранці він прокинувся з твердим рішенням не розлучатися з гарною дівчиною до самого її від’їзду. Так, у ньому навіть цвіла ніжна думка про подорож до Канн із молодою жінкою, бо, як усі злидарі, він був схильний вважати маленькі суми, які лежали у нього в кишені (а особливо схильні до цього питущі злидарі), великими. Тож уранці він ще раз перерахував свої дев’ятсот вісімдесят франків. А оскільки вони лежали в портмоне, а портмоне — в кишені нового костюма, то ця сума виросла в його уяві в десять разів. Тому він зовсім не розхвилювався, коли гарна дівчина, через годину після того, як він її залишив, без стуку зайшла до нього в кімнату, і на її запитання, як вони вдвох проведуть суботу перед її від’їздом до Канн, відповів знічев'я: «У Фонтенбло». Десь, можливо в напівсні, він чув цю назву. У будь-якому разі, він і сам до пуття не розумів, чому і навіщо вона зірвалася йому з язика.

Отже, вони взяли таксі і поїхали до Фонтенбло, а там виявилося, що гарна дівчина знає добрий ресторан, у якому можна поїсти доброї їжі й попити доброго пиття. Знала вона і тамтешнього офіціанта і називала його просто на ім’я. І якби наш Андреас був за природою ревнивим, то міг би й розлютитися. Але він не був ревнивим, тож і не розлютився. Якийсь час вони провели за частунками та питвом, потім поїхали назад, знову на таксі, і ось перед ними лежав сяйливий вечірній Париж, а вони не знали, що їм робити, як не знають люди, які не належать одне одному, а просто випадково здибалися. Ніч розстелилася перед ними як надміру світла пустеля.

А вони вже не знали, що їм одне з одним робити, після того, як легковажно змарнували те суттєве пережиття, яке буває дається чоловікові та жінці. Отже вони вирішили піти в кіно — що ще залишається людям нашого часу, коли вони не знають, куди їм податися. І от вони сиділи в кінотеатрі, але темряви там не було, не було й пітьми, це можна було лише заледве назвати потемками. І вони тиснули одне одному руки, дівчина і наш друзяка Андреас. Але його потиск був байдужим, і він сам від того страждав. Він сам. Тому, коли почалася перерва, він вирішив піти зі своєю гарною дівчиною у фойє і випити, і вони туди пішли і випили. А фільм його більше аніскілечки не цікавив. Вони повернулися до готелю в доволі великому сум'ятті.

Наступного ранку — а це була неділя — Андреас прокинувся з усвідомленням свого обов’язку: він мусить повернути гроші. Він підвівся швидше, ніж напередодні, так швидко, що гарна дівчина прокинулась і налякано запитала:

— Що за поспіх, Андреасе?

— Мушу повернути борг, — сказав Андреас.

— Як? Сьогодні, в неділю? — здивувалася гарна дівчина.

— Так, сьогодні, в неділю, — підтвердив Андреас.

— А кому ти заборгував ці гроші — чоловікові чи жінці?

— Жінці, — нерішуче вимовив Андреас.

— Як вона називається?

— Тереза.

Тут гарна дівчина підскочила з ліжка, стиснула кулаки і вдарила Андреаса просто в обличчя.

Вона втекла з його кімнати, а він вийшов з готелю. І, не озираючись, покрокував у напрямку Святої Марії Батільонської, твердо переконаний, що нині врешті зможе віддати маленькій Терезі двісті франків.

XIII

Тепер Провидіння, або, як сказали б менш віруючі люди, випадок, хотіло, щоб Андреас знову трохи спізнився на месу, що почалась о десятій годині. І очевидно, що він побачив неподалік від церкви те бістро, в якому вже випивав минулого разу, і що зайшов туди знову.

Отже, він замовив випити. Але з обережності, притаманної йому і всім бідним світу сього, навіть якщо вони переживають чудо за чудом, він вирішив спершу перевірити, чи справді має достатньо грошей, і витяг своє портмоне. І тут побачив, що від його дев'ятисот вісімдесяти франків майже нічого не залишилося.

Він нарахував лише двісті п’ятдесят, замислився й збагнув, що гроші в нього забрала гарна дівчина в готелі. Але наш Андреас тим не переймався. Він сказав собі, що за кожне задоволення слід платити, а задоволення він