Читати книгу - "Легенда про святого пияка"

він уранці, стоячи біля шинквасу, бачив за спиною господаря. Це був славетний футболіст Кан’як. Тут Андреас згадав, що колись, років двадцять тому, сидів з тим Кан’яком за однією партою, і вирішив завтра ж довідатися, чи не в Парижі, бува, зараз його старий шкільний приятель.

Адже наш Андреас мав у кишені не менше, ніж дев’ятсот вісімдесят франків.

А це немало.

VIII

Але ще перед тим, як вийти з кінотеатру, Андреас зметикував, що не потрібно чекати до ранку, аби знайти адресу свого друга й однокласника, а надто враховуючи ту досить-таки велику суму, яка лежала у нього в кишені.

Усвідомлюючи, скільки грошей у нього залишилося, Андреас так посміливішав, що вирішив просто в касі запитати адресу свого друга, славетного футболіста Кан’яка. Він гадав, що для цього треба буде звернутися особисто до директора кінотеатру. Та ні! Хто ще був такий відомий у всьому Парижі, як футболіст Кан’як? Його адресу знав навіть білетер при вході. Кан’як мешкав у готелі на Єлисейських полях. Білетер одразу ж назвав готель; і наш Андреас, не зволікаючи, вирушив туди.

Це був пристойний, маленький і спокійний готель, один із тих готелів, у яких зазвичай полюбляють селитися футболісти та боксери, еліта нашого часу. У фойє Андреас відчув себе трохи чужим, та й працівникам готелю він теж видався якимось чужинцем. Проте вони сказали, що відомий футболіст Кан’як зараз у себе і в кожну мить може спуститися у фойє.

За кілька хвилин той і справді вийшов, і вони з Андреасом ураз впізнали одне одного. Ще стоячи у фойє, почали обмінюватися давніми шкільними спогадами, а потім пішли разом вечеряти, і обидва щиро тішились цій зустрічі. Отже, вони вечеряли разом, і якось між іншим славетний футболіст запитав у свого друга-обірванця:

— Чому в тебе такий обшарпаний вигляд, і взагалі — що на тобі за дрантя?

— Було би жахливо, — відказав Андреас, — якби я зараз почав розповідати, як це все сталося. Це добряче зіпсувало би нам радість від нашої щасливої зустрічі. Не варто про це говорити. Поговорімо про щось веселе.

— Я маю багато костюмів, — сказав славетний футболіст Кан’як. — І буду радий віддати тобі котрийсь із них. Ти сидів зі мною за однією партою і давав мені списати. Що для мене якийсь костюм! Куди тобі його прислати?

— Прислати ти не зможеш, — відказав Андреас, — просто тому, що в мене нема адреси. Я вже довший час живу на берегах Сени, під мостами.

— То я винайму тобі кімнату, — сказав футболіст Кан’як, — бодай для того, аби можна було подарувати тобі костюм. Ходімо!

Повечерявши, вони пішли, і футболіст Кан’як винайняв кімнату. Кімната коштувала двадцять п’ять франків на добу і була розташована неподалік від чудової паризької церкви, відомої як «Мадлен».

IX

Кімната була на шостому поверсі, і Андреасові з футболістом довелося скористатися ліфтом. Андреас, звісно, не мав багажу. Але ні портьє, ні ліфтяр, ані хтось із персоналу готелю цьому не здивувалися. Адже це було диво, а всередині дива немає нічого, чому можна було б дивуватися. Коли обидва приятелі стояли в кімнаті нагорі, футболіст Кан’як сказав своєму однокласникові Андреасу:

— Тобі, певно, потрібне мило.

— Наш брат, — відказав Андреас, — може жити і без мила. Я збираюся прожити тут тиждень без мила, але однаково митимуся. Та зараз хотів би замовити щось випити на честь цієї кімнати.

І футболіст замовив пляшку коньяку. Вони випили її до дна. Після цього вийшли з готелю, взяли таксі і поїхали на Монмартр, до тої самої кав’ярні, де сиділи дівчата і де Андреас побував лише кілька днів тому. Вони просиділи там дві години, обмінюючись спогадами про шкільні часи, після чого футболіст відпровадив Андреаса додому, тобто, в готель, у винайняту для нього кімнату, і сказав:

— Уже пізно. Я залишу тебе самого. Завтра пришлю тобі два костюми. І… Може, тобі потрібні гроші?

— Ні, — відповів Андреас, — я маю дев’ятсот вісімдесят франків, а це немало. Іди додому!

— Я зайду до тебе за два-три дні, — пообіцяв друг-футболіст.

Х

Кімната, у якій відтепер мешкав Андреас, мала номер вісімдесят дев’ять. Залишившись сам, Андреас одразу ж сів у зручний, обтягнений рожевим репсом фотель і роззирнувся. Спершу він побачив рожеві шовкові шпалери, суцільний малюнок яких переривався ніжно-золотистими папужачими голівками, на стінах три кнопки зі слонової кістки, справа, на одвірку, поряд із ліжком накаслик і на ньому лампу з темно-зеленим абажуром, а ще — двері з круглою білою клямкою, за якими ховалося щось таємниче, принаймні для Андреаса. Крім того, поблизу ліжка був чорний телефон, прикріплений таким чином, щоб той, хто лежав у ліжку, міг без зусиль взяти слухавку правою рукою.

Андреас вже досить довго розглядав покій і вирішив ознайомитися з ним поближче, та раптом його охопила цікавість. Справа в тім, що двері з білою клямкою його пантеличили, і, незважаючи на свій страх і на те, що він не був звиклий до готельних номерів, Андреас підвівся і вирішив подивитися, куди ведуть двері. Він думав, що вони, звісно ж, замкнені. Яким же було його здивування, коли двері добровільно, майже послужливо відчинилися!

Тепер Андреас побачив, що це була лазничка, з блискучими кахлями, зі сліпучо-білою ванною і туалетом, словом, те, що в його колах прийнято називати нужником.

У цю мить він відчув потребу помитися і відкрутив обидва крани, пустивши до ванни гарячу і холодну воду. А коли роздягнувся, щоб у неї залізти, то пошкодував, що не має сорочок, бо, скинувши з себе ту, що була на ньому, побачив що вона дуже брудна, і вже наперед боявся моменту, коли, вийшовши з ванни, буде змушений вдягнути її знову.

Він зайшов у воду, усвідомлюючи, що дуже давно не мився. Купався з насолодою, потім підвівся, вдягнувся і не знав, що робити далі. Радше з розгубленості, аніж із цікавості він відчинив двері своєї кімнати, визирнув у коридор і побачив там молоду жінку, яка щойно, як і він сам, вийшла зі свого номера. Йому здалося, що вона гарна і молода. Так, вона нагадала йому продавчиню в крамниці, де він придбав портмоне, і навіть трішки Кароліну, тому він злегка вклонився перед нею і привітався, і позаяк вона кивнула йому у відповідь, він зібрався на силі та сказав їй відверто:

— Ви вродлива.

— Ви мені теж подобаєтеся, — відповіла вона, — Хвилинку! Можливо, ми з вами побачимося завтра.

І зникла в темноті коридору. Андреас, відчувши раптом потребу в коханні, подивився на номер дверей, за