Читати книгу - "Легенда про святого пияка"

Але біля першого ж газетного кіоску, який трапився на дорозі, Андреас зупинився, зацікавившись ілюстраціями якихось тижневиків. Раптом йому закортіло знати, який день сьогодні, яке число і яке ім’я цей день носить. Отже, він купив газету і побачив, що нині четвер, і нараз згадав, що народився саме в четвер, і не звертаючи уваги на дату, вирішив саме цей четвер вважати своїм днем народження. Його охопило дитяче відчуття радості свята, і він, ані секунди не зволікаючи, піддався доброму, ба навіть шляхетному наміру не йти в «Тари-Бари», а, з газетою в руці, завітати до якогось ліпшого закладу, аби напитися там кави, щоправда присмаченої ромом, і з’їсти канапку.

Отже, впевнений у собі, незважаючи на свій обшарпаний одяг, він зайшов у пристойне бістро, сів за столик, і це при тому, що вже давно звик лише стояти за шинквасом, точніше, спиратися на нього. Отже, він вмостився. А що навпроти його крісла висіло люстро, то Андреас не міг не побачити свого відображення, і в нього виникло таке відчуття, ніби він наново знайомиться із самим собою. Але тут-таки добряче злякався. Й одразу ж збагнув, чому останніми роками так боявся дзеркал. Неприємно було на власні очі побачити власний занепад. І поки його не бачиш, може здаватися, що взагалі не маєш обличчя, або ще й досі маєш своє старе лице, з часів до занепаду.

Але тепер він, як вже мовилося, злякався, а надто коли порівняв свою фізію з обличчями добропорядних чоловіків, що сиділи по сусідству. Тиждень тому Андреаса сяк-так поголив один із його товаришів у нещасті, один із тих, хто готовий вряди-годи поголити друзяку за невеличку винагороду. Але тепер, позаяк було вирішено розпочати нове життя, треба було поголитися по-справжньому, остаточно. І поки Андреас ще нічого не замовив, він поклав собі піти до справжнього перукаря.

Сказано — зроблено, і він вирушив до перукарні.

Коли ж повернувся до таверни, місце, де він сидів перед тим, було зайняте, тож він міг бачити себе в люстрі тільки здалека. Але цього було цілком достатньо, аби пересвідчитись, як він змінився, помолодшав і погарнішав. Так, йому здавалося, ніби від його обличчя йде сяйво, яке приховує обшарпаність його одягу, сорочку, що протерлася на грудях, краватку в червоно-білу смужку, зав’язану під коміром із дрантявими краями.

Отже, наш Андреас сів і, свідомий свого оновлення, твердим голосом, який колись був йому властивий і тепер повернувся, наче старий добрий друг, замовив собі café, arrosé rhum. Що йому і подали, до того ж, як він нібито помітив, із належним пошануванням, що його офіціанти зазвичай виявляють гідним поваги гостям. Це винятково полестило нашому Андреасові, вивищило його у власних очах і підтвердило його здогад, що день народження у нього саме сьогодні.

Якийсь пан, що сидів сам-один поблизу волоцюги, довго приглядався до нього, потім обернувся і сказав:

— Не хочете трохи заробити? Можете попрацювати в мене. Справа в тім, що завтра я переїжджаю. Ви могли би допомогти моїй дружині та вантажникам. Здається, ви доволі міцний. Ви ж можете? Ви ж хочете?

— Звісно, хочу, — відповів Андреас.

– І скільки візьмете, — запитав незнайомий пан, — за два дні роботи? Завтра і в суботу? Бо я, щоби ви знали, маю доволі велике помешкання, а переїжджаю у ще більше. І меблів у мене теж чимало. А сам я буду зайнятий у себе в крамниці.

— Прошу, я готовий! — сказав волоцюга.

— Вип’єте? — запитав незнайомий пан. І замовив два перно, і вони випили, цей пан і Андреас, і домовились про платню: вона становила двісті франків.

— Ще по одному? — запитав пан, випивши перший келишок перно.

— Але цього разу платитиму я, — сказав волоцюга Андреас. — Бо ви мене не знаєте: я людина честі. Чесний робітник. Подивіться на мої руки! — І він показав свої руки. — Брудні, мозолисті, але чесні руки робітника.

— Оце я люблю! — вигукнув незнайомий пан. Він мав осяйні очі, рожеве дитяче личко і рівнесенько посередині обличчя — маленькі чорні вусики. Загалом, це був доволі симпатичний чоловік. І Андреасові він сподобався.

Тож вони випили, і за другу порцію заплатив Андреас. А коли пан з дитячим личком підвівся, Андреас побачив, що він вельми огрядний. Пан витяг із портмоне візитівку і написав на ній свою адресу. А потому з того ж таки портмоне витяг банкноту в сто франків і простягнув одне з другим Андреасові, промовивши:

— Це, щоби ви завтра неодмінно прийшли! Завтра вранці о восьмій! Не забудьте! Решту отримаєте потім! А після роботи ми знову разом вип’ємо аперитиву. До побачення, любий друже! — сказав огрядний пан з дитячим личком і пішов, а Андреаса ніщо так не здивувало, як той факт, що і візитівку, і гроші огрядний пан витяг з того самого портмоне.

Тепер, маючи гроші і перспективу заробити ще більше, Андреас вирішив теж придбати портмоне. З цією метою він вирушив на пошуки галантерейної крамниці. У першій же, яка трапилася йому на шляху, за прилавком стояла молода продавчиня. У строгій чорній сукні, з білим нагрудником, льочками на голові і важким золотим браслетом на правому зап’ястку, вона видалася йому вельми вродливою. Андреас зняв перед нею капелюха і весело сказав:

— Я шукаю портмоне.

Дівчина окинула швидким поглядом його обшарпаний одяг, але в цьому погляді не було нічого злого, просто вона хотіла оцінити клієнта. Адже у неї в крамниці були дорогі, середні і дешеві портмоне. Аби не ставити зайвих запитань, вона одразу ж вилізла на драбину і з найвищої полиці зняла коробку. Там зберігалися портмоне, які інколи повертали клієнти, щоб обміняти їх на інші. Тут Андреас побачив, що дівчина має дуже гарні ноги і дуже елегантні черевички, і йому згадалися ті напівзабуті часи, коли він гладив такі литки, цілував такі ніжки; але облич, облич тих жінок він уже не пам’ятав; за винятком одного-єдиного — обличчя тої, через яку потрапив до криміналу. Тим часом дівчина злізла з драбини, відкрила коробку, і Андреас вибрав портмоне — взяв одне з тих, які лежали згори, особливо не приглядаючись. Він заплатив, знову вдягнув капелюха і посміхнувся дівчині, а дівчина посміхнулася йому. Розсіяно запхав він в кишеню нове портмоне, але грошей у нього не переклав. Раптом придбання портмоне видалося йому безглуздим. Натомість драбина і ноги дівчини не йшли йому