Читати книгу - "Ритуал"

Будь-що-будь він мусив виконати вимогу древнього Закону, однак сама думка про ритуальну кімнату була йому страшна й огидна.

Двісті перший нащадок страждав од нічних кошмарів. Просинаючись у холодному поту, він міг згадати лише солодкуватий квітковий запах, від якого слабшали коліна і підступала нудота. Зціпивши зуби, він намагався розворушити пам’ять — і заходив у глухий кут, бо пригадувалося завжди одне й те саме — круглі грудки глини, що котяться по слизькому схилу, дерев’яні ґудзики, що зсуваються по похилій дошці, та голоси — можливо, батька, якого він погано пам’ятав, чи матері, якої не пам’ятав зовсім.

Щоразу, вилітаючи з замку в подобі дракона й повертаючись назад, він змушений був пересмикуватися, потрапляючи в ритуальну залу, — а обминути її було неможливо, бо саме там починався драконячий тунель.

Змучений наростаючою внутрішньою боротьбою, Арман тисячу разів вирішував і на тисячу перший зрозумів, що відступати нікуди.

Того дня він нескінченно довго кружляв над морем, а море було таке спокійне й прозоре, що, ковзаючи над сонячними відблисками, які вкривали морську поверхню, він бачив далеке дно. Потім, свічкою злинувши до сонця, він зненацька відчув усередині безмірну легкість і так само безмірну порожнечу. Він наважився.

План у нього був простий, за його допомогою хитромудрий Арман сподівався примиритися з родом, уникнувши при цьому Ритуалу.

Викрадена принцеса повинна якийсь час нудитись у вежі, міркував Арман. Досить, щоб хоч один витязь забажав відбити її в чесному бою; Арман же подбає, щоб цьому хороброму пощастило.

Нинішнє покоління витязів було, щоправда, боягузливе й дрібне, порівняно з колишніми, зате мало доволі слабку уяву про драконів і могло не знати, що насправді навіть видатний воїн приречений, стаючи на герць зі здоровим і сильним ящером. Арман вирішив зіграти на цьому незнанні.

Один витязь, одного досить! Одного дурного, наївного, хороброго, розважливого, доблесного, хитрого — аби він приїхав і підняв спис, викликаючи дракона на битву.

Отут таївся ще один секрет, на який Арман розраховував найбільше. Річ у тім, що за неписаним, проте свято дотримуваним людським законом, визволитель мусив оженитися на визволеній.

Приманка, думав Арман, ледь не торкаючись води перетинчастим крилом. Хто ж не хоче одружитися з прекрасною принцесою? А потрібен усього один сміливець, і викрадення закінчиться не в ритуальній залі, а за весільним столом…

На думку, що тяжке почуття власної провини й неповноцінності буде незабаром забуто, він відчув майже переляк.

Приманка. Треба, щоб викрадена була бажана, і не тільки завдяки королівському походженню. Це дуже важливо — не помилитися. Ув’язнена у вежі має являтися лицарям у мріях, має позбавляти їх сну…

З магічної спадщини предків Арманові дісталися тільки одне-двоє заклинань та дзеркало — тьмяне, вкрите мереживом тріщин, воно володіло здатністю показувати у своїй темній рамі події, що відбуваються далеко за стінами замку. Взаємини дзеркала та його власника складалися непросто — провиною була кепська вдача самого дзеркала; часом воно відмовлялося служити, і Арман багато разів ледве стримувався, щоб не розколоти його остаточно.

Утім, у день капелюшного карнавалу магічне дзеркало поводилося досить стерпно; зі строкатої передсвяткової метушні Арманів погляд безпомилково вихопив юну принцесу Май.

Чарівне, веселе, граціозне створіння, народжене, щоб полонити серця. Прекрасна принцеса. Та, заради якої лицар може наважитися на смертельний бій. Коштовний приз у небезпечній грі.

Арман добре запам’ятав капелюшок з човником — такий капелюшок неможливо пропустити чи переплутати з іншим. Висока хвиля повинна була послужити йому прикметою, видимою з повітря, дороговказом і маяком. Велике скупчення народу, карнавал, суєта й галас були вельми доречні — що скоріше пошириться чутка про викрадення, то неспокійніше заб’ються серця лицарів, воїнів та витязів, які прагнуть здобути геройської слави та прекрасну принцесу за дружину…

Він зробив усе, як хотів.

Святковий майдан здавався з висоти ошатним мурашником. Він бачив, як заціпенілі спершу люди кинулися врозтіч, і злякався було, що не знайде у вирі барвистих капелюшків той один-єдиний; однак потім, опустившись нижче, побачив його на королівському помості, геть нерухомий — принцесу, схоже, паралізував страх.

Він уже простяг пазуристі лапи, та принцеса отямилась і побігла. Він мчав над нею, приміряючись, щоб схопити жертву якомога обережніше. В останню мить вона ледь не втекла, проте він рвонув — і відчув у лапах дорогоцінну здобич.

Він ніс її вельми обережно. Замість овечки в його пазурах виявилась дика кішка, відчайдушна й підступна — він було навіть її впустив і потім ледве вловив. Якщо чесно, то він не очікував від юного тендітного створіння такого скаженого опору.

Він затяг її в замок крізь Драконячу Браму. У ненависній ритуальній залі стовпом стояло сонячне світло.

Він поставив її на підлогу. Можливо, вона зомліє — це так природно для принцеси.

Він уперше глянув на неї — і сам ледь не впав без тями.

— Звідки у вас цей капелюшок?

Юта мовчала, забившись у куток біля каміна.

— Звідки у вас цей капелюшок? Хто ви така?

Юта голосно втягла повітря. Видихнула з усією гордістю, на яку в цю мить була здатна:

— Я принцеса!

Арман пирхнув. Коли він пирхав у драконячій подобі, з ніздрів його виривалися снопи іскор. Зараз він був у подобі людській, але Юта все одно не могла на нього дивитися, не здригаючись.

Арман, дивлячись на неї, здригався не менше.

Ще б пак, витязь має бути сліпий, мов кріт, щоб забажати цю дівулю за дружину! Що вже казати про двобій з драконом…

Перед Армановими очима знову виникли безформні грудки, що котяться по слизькій поверхні. Зусиллям волі він одігнав видиво.

— Я принцеса, — сказала Юта тихо й твердо.

Нічого, бадьоро подумав Арман. Нічого… Можливо, ще не все втрачено і, скажімо, завтра вдасться щось придумати. Чи післязавтра… Але не зараз, не тепер.

І, сумлінно вигнавши з голови усі думки, він зробив суворе, доречне в цьому випадку, лице й сказав:

— Повідомляю вам, принцесо, що відтепер ви моя бранка. Зараз я посаджу вас у вежу, де ви будете ув’язнені, аж доки… — він ковтнув застряглий у горлі клубок, — доки знайдеться сміливець, який зважиться вас визволити… Якщо він узагалі знайдеться, — додав він тихіше.

Юта глянула на нього широко розплющеними очима. Схлипнула. Прошепотіла з розпачем:

— Ви… Ви — мерзенна потвора…

Арман знову пирхнув.

У західній вежі, найменш зруйнованій літами, струменіло з-під каменя джерельце. Глиняна чаша повнилася сухими коржиками, а поряд з солом’яним матрацом по-сирітському стояли величезні дерев’яні черевики.

— Тут? — запитала Юта ламким голосом.

Арманові на мить стало її жаль, проте жалість одразу поступилася місцем роздратуванню — він знову згадав,