Читати книгу - "Ритуал"

Він був вилупком, самотнім виродком, відступником — і він був останнім листям на древі, хирлявим посланцем могутнього коріння.

Двісті поколінь його пращурів дивилися на нього з покарбованих клинописом стін. Іноді йому здавалося, що він божеволіє.

Будь-що він повинен був виконати вимогу древнього Закону, однак сама думка про ритуальну кімнату була йому страшна й огидна.

Двісті перший нащадок був страждав від нічних кошмарів. Просипаючись в холодному поту, він міг згадати лише солодкуватий запах квітів, від якого слабшали коліна й підступала нудота. Стуливши зуби, він намагався розворушити свою пам’ять — і заходив в глухий кут, тому що пригадувалося завжди одне й те саме — круглі грудки глини, що котяться слизьким схилом, дерев’яні ґудзики, що котяться похилою дошкою, і голос — можливо, батька, якого він погано пам’ятав, або материн, якої він не пам’ятав зовсім.

Щоразу, вилітаючи із замку в подобі дракону й повертаючись назад, він змушений був здригатися, потрапляючи в ритуальну кімнату — а обминути її ніяк не можна було, тому що драконячий тунель починався саме там.

Змучений внутрішньою боротьбою, яка весь час посилювалася, Арман тисячу разів приймав рішення й на тисячу перший зрозумів, що відступати нікуди.

Того дня він нескінченно довго кружляв над морем, а море було таке спокійне й прозоре, що, ширяючи над сонячними відблисками, які вкривали морську поверхню, він міг бачити далеке дно. Потім, свічкою злетівши до сонця, він раптом відчув усередині безмірну легкість і настільки ж безмірну порожнечу. Він зважився.

План його був простий, з його допомогою хитромудрий Арман розраховував примиритися з родом, уникнувши при цьому Ритуалу.

Викрадена принцеса повинна якийсь час знемагати у вежі, міркував Арман. Досить, щоб хоч один лицар побажав відбити її в чесному двобої; Арман же подбає, щоб цьому сміливцю пощастило.

Нинішнє покоління лицарів було, щоправда, боягузливе та дрібненьке у порівнянні з колишнім, зате мало досить слабке уявлення про драконів та могло не знати, що насправді навіть великий воїн приречений, вступаючи в боротьбу зі здоровим і сильним ящером. Арман вирішив зіграти на цій непоінформованості.

Єдиний витязь, єдиного досить! Одного дурненького, наївного, хороброго, розважливого, доблесного, хитрого — аби тільки приїхав і підняв списа, викликаючи дракона на битву.

Тут таївся ще один секрет, на який Арман розраховував найбільше.

Справа в тому, що за неписаним, але свято дотримуваним людським законом визволитель повинен був оженитися на звільненій.

Принада, думав Арман, ледь не торкаючись води перетинчастим крилом. Хто не хоче одружитися з прекрасною принцесою? А потрібен усього лиш один хоробрий чоловік, і викрадення закінчиться не в ритуальній кімнаті, а за весільним столом…

При думці, що тяжке почуття власної провини й неповноцінності буде незабаром забуте, він відчув майже переляк.

Принада. Викрадена має бути бажана, і не тільки завдяки королівському походженню. Це дуже важливо — не помилитися. Та, кому доведеться бути замкненою у вежі, повинна з’являтися лицарям у мріях, позбавляти їх сну…

З магічної спадщини предків Арману дісталися тільки двійко заклинань так дзеркало — каламутне, вкрите мереживом тріщин; воно мало здатність показувати у своїй темній рамі події, які відбуваються далеко за стінами замку. Взаємини дзеркала і його власника складалися непросто — причиною того була кепська вдача самого дзеркала; часом воно відмовлялося служити, і Арман багато разів ледве втримувався, щоб не розколоти його остаточно.

Втім, у день капелюшного карнавалу магічне дзеркало було досить прихильне; зі строкатої передсвяткової суєти погляд Армана безпомилково вихопив юну принцесу Май.

Чарівне, веселе, граціозне створіння, народжене, щоб полонити серця. Прекрасна принцеса. Та, заради якої лицар може наважитися на смертельну сутичку. Дорогоцінний приз у небезпечній грі.

Арман ретельно запам’ятав капелюшок із човником — такий капелюшок неможливо пропустити або переплутати з іншим. Висока хвиля повинна була послужити йому прикметою, видимою з повітря, дороговказом і маяком. Велике скупчення народу, карнавал, суєта й галас були вельми доречні — що швидше рознесеться чутка про викрадення, то неспокійніше заб’ються серця лицарів, воїнів і витязів, які прагнуть здобути геройську славу та отримати за дружину прекрасну принцесу…

Він зробив усе, як хотів.

Святкова площа здавалася з висоти розцяцькованим мурашником. Він бачив, як заціпенілі було люди кинулися врозтіч, і злякався було, що не знайде у вирі кольорових капелюшків той один, єдиний; однак потім, опустившись нижче, побачив його на королівському помості, геть нерухомого — принцесу, схоже, паралізувало страхом.

Він уже витягнув пазуристі лапи, але принцеса отямилася й побігла. Він мчав над нею, приміряючись, щоб схопити жертву якомога обережніше. В останню мить вона ледь не вислизнула, проте він рвонувся — і відчув у лапах дорогоцінну здобич.

Він ніс її обережно, як міг. Замість овечки в пазурах його виявилася дика кішка, розпачлива й підступна — один раз він упустив її й потім ледь упіймав. Насправді, він не очікував від юної тендітної істоти такого скаженого опору.

Він втяг її в замок через Драконячу Браму. В ненависній йому ритуальній кімнаті стовпом стояло сонячне світло.

Він поставив її на підлогу. Можливо, вона знепритомніє — це так природно для принцеси.

Він уперше глянув на неї — і сам ледь не зомлів.

— Звідкіля в вас цей капелюшок?

Юта мовчала, забившись у куток біля каміна.

— Звідкіля в вас цей капелюшок? Хто ви така?

Юта голосно втягнула повітря. Видихнула з усією гордістю, на яку в цей момент була здатна:

— Я принцеса!

Арман пирхнув. Коли він пирхав у драконячій подобі, з ніздрів його виривалися снопи іскор. Зараз він був у подобі людини, але Юта однаково не могла дивитися на нього, не здригаючись.

Арман, дивлячись на неї, здригався не менше.

Так, лицар має бути сліпий, як кріт, аби побажати цю дівку за дружину! А щодо двобою з драконом…

Перед внутрішнім взором Армана знову виникли безформні грудки, що котяться склизькою поверхнею. Зусиллям волі він відігнав видіння.

— Я принцеса, — сказала Юта тихо й твердо.

Нічого, бадьоро подумав Арман. Нічого… Можливо, не все ще втрачено і, скажімо, завтра вдасться що-небудь придумати. Або післязавтра… Але не зараз, не тепер.

І, ретельно вигнавши з голови всі думки, він зробив суворе, належне випадку обличчя й сказав:

— Повідомляю вам, принцесо, що відтепер ви моя бранка. Зараз я посаджу вас у вежу, де ви будете замкнені доти, доки… — він проковтнув застряглу у горлі грудку, — доки не знайдеться сміливець, який зважиться вас звільнити… Якщо він взагалі знайдеться, — додав він тихіше.

Юта глянула на нього розширеними очима. Схлипнула. Прошепотіла в розпачі:

— Ви… Ви — мерзенне чудовисько…

Арман знову пирхнув.