Читати книгу - "Збігло літо"

Затим він повернувся до Мері. У нього були блакитно-сірі з брунатними цяточками очі, схожі на камінчики.

Мері завжди звертала увагу на очі. З виразу очей вона часто здогадувалася, про що людина думає, а це іноді відрізнялося від того, що вона каже.

Але хлопцеві очі тільки спантеличили її. У них відбилося замішання і, хоч як це дивно, жалість. Мері не могла зрозуміти, чому він жаліє її.

— Ти була голодна? — запитав хлопець.

Запитання було таке несподіване, що вона одразу не змогла відповісти.

Хлопець знову почервонів:

— Я тільки подумав… може, й справді ти була голодна?

— Будь ласка, Саймоне, — схопила його за рукав Аннабел, — влаштуймо над нею суд. Ми повинні судити її.

— Будь ласка, Саймоне! — почала підстрибувати Поллі. — Я буду свідком, а вона підсудною.

— І я хочу бути свідком, — сказала Аннабел. — Я ще ніколи в житті не була свідком. Це несправедливо.

Мері втупилася в них.

— У себе вдома, коли хтось із них нашкодить, ми іноді влаштовуємо суд… — сказав Саймон.

У нього був зніяковілий вигляд від того, що довелось відкрити сторонній людині домашній звичай, та крім цього на його обличчі відбилось іще щось; чи то сором’язливість, чи то сором. Він повернувся до близнюків і пробурмотів:

— Це не гра. Невже ви не бачите, що бідна дівчинка хоче їсти? Вона сьогодні, мабуть, і не снідала.

— А я з’їла свій сніданок, — похвалилася Поллі. — Кукурудзяні пластівці з молоком, і грінки, і яблуко.

— Замовкни! — сердито осмикнув її Саймон. Вона закліпала очима й засунула палець у рот.

Мері нарешті перевела подих. Їй усе стало зрозуміло. Адже перед тим, як прийти до моря, вона качалася в чагарнику, вимазала листям, змішаним із землею, обличчя й волосся. Звичайно, листя і бруд вітер уже здув, але вигляд у неї, мабуть, як у того волоцюги чи як у циганки Одне слово, як у дуже бідної…

Ось чому Саймон пожалів її.

На якусь хвилю вона страшенно образилася й хотіла крикнути, що це все неправда. Якщо вона сама не багата, то батьки її — багаті люди. Принаймні, вони мають змогу купити їй стільки шоколадок, скільки вона забажає.

Але вона промовчала. Розтулила рота, подивилася на Саймона і знов стулила, не сказавши жодного слова. Мері злякалась. І, як вона раптом збагнула, злякалася не того, що він може зробити, — вона могла легко втекти, адже при ньому були Полліанна і сумка, — а того, що він про неї подумав би.

Це почуття скоріш за все її здивувало. Досі їй було байдуже, що люди про неї думають, за винятком хіба що дідуся і її першої вчительки, міс Фіпс, яка була дуже добра жінка. Але ж Саймон аж ніяк не належав до цих людей.

Вона похнюпилася і крізь вії спостерігала за ним. Худий, рудуватий, очі немов поцятковані камінчики. На перший погляд, звичайний собі хлопець, одначе вона вже знала чи, радше, відчувала, — бо говорити про те, що вона його знає, після того, як вони тільки-но познайомилися, було рано, — що з ним доведеться рахуватися. Тож хай ліпше він її жаліє, ніж зневажатиме.

— А ти й справді не снідала? — поцікавилась Поллі. — Навіть кукурудзяних пластівців не їла?

Мері похитала головою. Її довге волосся обвило обличчя, сховало його.

— А чому твоя мама не дала тобі їсти? — допитувалася Аннабел.

— Чи тато? — додала Поллі. — Нам тато готує сам сніданки щонеділі або коли наша мама народжує нову дитину. І сьогодні тато готував сніданок, бо минулого тижня в мами народилася ще одна дитина, а ми ходили скуповуватись.

— Я не живу з мамою, — пояснила Мері. — Я живу з тіткою.

— Чому тоді твоя тітка тебе не нагодувала?

— А чому ти не живеш з мамою?

Ці запитання близнюки випалили одночасно, не зводячи з Мері своїх серйозних оченят. Двоє пухкеньких допитливих малюків вирішили будь-що докопатися до істини. «Вони напирають, як лавина, і ніщо їх не зупинить», — подумала Мері й благально глянула на Саймона, але він стояв до неї спиною, копирсаючись у своїй сумці.

— Моїй тітці байдуже, снідаю я чи ні!

Мері знала: її слова несправедливі щодо тітки Еліс, яка завжди намагалась донесхочу нагодувати її і була переконана, що Мері помре з голоду, якщо не доїсть грінку чи яєчко, але це було єдине пояснення, що спало їй па думку першої миті. А щодо другого запитання, то відповідати на нього щиро було незручно, а придумати якусь підходящу версію вона зразу не змогла, і через те вона вдала, що не розчула його. Мері відійшла від них на кілька кроків, набрала жменю камінців і почала кидати їх у стару бляшанку, що стирчала з ріні.

— Мабуть, її мама померла, — почула вона позаду себе шепіт Поллі.

— Твоя мама померла? — запитала Аннабел, підійшовши до неї і заглядаючи їй в обличчя.

— Не твоє діло! — Мері шпурнула камінець, але не влучила. — Йди к бісу! — додала вона дуже голосно.

— Так не можна казати, — промовила Аннабел з докором у голосі. — Ти не повинна грубити мені. Адже я тільки запитала. І я чемно запитала.

Мері геть розсердилася.

— Так, так, так! Моя мама померла! — Вона відчула себе вкрай спустошеною і окинула дівчинку лютим поглядом. — І тато також помер. Я сирота. Може, ти ще щось хочеш знати?

Аннабел захитала головою і побігла до Саймона й Поллі. Мері знала, що вони зараз шепчуться про неї. Вона не переставала кидати камінці, але так і не влучила в бляшанку, бо очі в неї заволокло пеленою. Може, коли вона не помічатиме їх, то вони підуть геть?

Але Саймон підійшов до неї й сказав:

— У мене тут є дещо для тебе. Якщо ти голодна… — він простягнув їй дуже товстий сендвіч, — Сардини. Я купив їх на вечерю, але відкрив бляшанку і зробив сендвіч…

Мері зовсім не хотілося їсти. До того ж вона ненавиділа сардини.

— Пробач, але масла в мене немає, — сказав Саймон, украй засоромившись.

Мері взяла сендвіч. Вона не збиралася його брати, але рука сама потяглася. Мері відкусила шматочок, але їй краще не стало: сендвіч був бридкий, як вона й здогадувалася.

Близнюки також підійшли слідом за Саймоном, стали по обидва боки від нього й задивилися на Мері.

— Ну й манери! — раптом голосно сказала Аннабел із суворими нотками в голосі.

— Тсс… — одразу зашипів на неї Саймон і, повернувшись до сестер, сказав: — Ану йдіть звідси! Швиденько нагору сходами!

Малюки запротестували:

— Вона