Читати книгу - "Казки барда Бідла"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Якщо ти, чародію, покинеш палац без мого дозволу, загін відьмоловів з собаками тебе впіймає! Завтра вранці допоможеш мені чаклувати для добра моїх лордів і дам, але якщо тільки хтось почне з мене сміятися, тобі відрубають голову!
Король подався до палацу, залишивши переляканого шахрая самого. Тепер його не врятували б жодні хитрощі, адже він не міг ані втекти, ані допомогти королю з чарами, бо й сам ними не володів.
У страсі й лютості шахрай підійшов до віконця пралі Бебіті. Зазирнувши, побачив бабусю, що сиділа за столом і полірувала чарівну паличку.
У кутку, в неї за спиною, у великій дерев'яній балії самі собою пралися королівські простирадла.
Шахрай одразу зрозумів, що Бебіті — справжня відьма, і якщо вона завела його в таку страшну халепу, то зможе його й порятувати.
— Стара меґеро! — заревів пройдисвіт. — Твоє хихотіння мені дорого коштувало! Якщо ти мені не допоможеш, я тебе викрию як відьму і тебе пошматують королівські пси!
Стара Бебіті всміхнулася шахраєві й пообіцяла зробити все можливе, щоб йому допомогти.
Шахрай звелів їй заховатися під кущем, коли король почне показувати своє вміння чаклувати, і виконувати всі королівські закляття замість нього — так, щоб він і не здогадався.
Бебіті сказала, що згодна з задумом, але має одне запитання.
— Пане, а якщо король вигадає таке закляття, яке я не подужаю виконати?
Шахрай глумливо хихикнув.
— Твоїх чарів цілком вистачить на вбогу фантазію того дурня, — запевнив він її і повернувся в замок, втішений своєю кмітливістю.
На ранок усі лорди й дами королівства зібралися біля палацу. Король вийшов на сцену, що височіла перед ними; пройдисвіт став поруч.
— Для початку я зроблю так, щоб зник капелюшок отієї дами! — вигукнув король, спрямовуючи ломачку на одну вельми шляхетну пані.
Бебіті з-за недалекого куща націлила свою чарівну паличку на капелюшок, і той зник. Велике було здивування й захоплення в юрбі й гучні були оплески.
— А тепер хай полетить цей кінь! — вигукнув король, тицяючи ломачкою на свого жеребця.
Бебіті з-за куща націлила чарівну паличку на коня, і той піднявся високо вгору.
Це ще більше ошелешило присутніх, і вони аж загорлали, радіючи за свого короля-чарівника.
— А тепер... — сказав король і озирнувся навколо в пошуках цікавої ідеї. І тут до нього підбіг капітан загону відьмоловів.
— Ваша величносте, — доповів капітан, — сьогодні вранці здох пес Шаблик, з'ївши отруйну поганку! Оживіть його, ваша величносте, своєю чарівною паличкою!
І капітан поклав на сцену мертве тіло найбільшого пса-відьмолова.
Дурнуватий король націлив свою ломачку на здохлого пса. Та Бебіті тільки зареготала за кущем, навіть не піднявши чарівної палички, бо ніякі чари не оживлять мертвого.
Пес ані ворухнувся, і в натовпі спочатку почувся шепіт, а потім і сміх. Усі запідозрили, що попередні королівські чари — звичайнісінькі фокуси.
— Чому нічого не виходить? — зарепетував король на пройдисвіта, і той зрозумів, що йому лишається одне-єдине останнє шахрайство.
— Отам, ваша величносте, там! — закричав він, показуючи на кущ, за яким ховалася Бебіті. — Я добре її бачу, кляту відьму, що зупиняє ваші чари своїми лихими закляттями! Хапайте її, хто може, хапайте!
Бебіті чкурнула з-за куща, а загін відьмоловів кинувся за нею, спустивши з прив'язі лютих псів. Добігши до невисокого живоплоту, невеличка відьма зникла, а коли король, шахрай і всі придворні туди підбігли, то побачили, як пси-відьмолови гавкають і кидаються на старе похиле дерево.
— Вона перетворилась на дерево! — заволав шахрай, а тоді, боячись, що Бебіті знов стане жінкою і його викриє, додав: — Зрубайте цю дерев'яку, ваша величносте, треба провчити лиху відьму!
Хтось негайно приніс сокиру, і старезне дерево зрубали під радісні вигуки придворних і шахрая.
Та коли всі вже збирались вертатися до палацу, їх спинив голосний глузливий регіт.
— Йолопи! — вигукнув Бебітиним голосом пеньок у них за спинами. — Жодну відьму або чаклуна не можна вбити, розрубавши їх навпіл! Якщо не вірите, візьміть сокиру і розрубайте надвоє вашого Верховного чародія!
Капітан відьмоловів хотів було здійснити цей експеримент, але не встиг підняти сокиру, як шахрай упав навколішки, благаючи пощади й зізнаючись у всіх своїх лиходійствах.
Його поволокли в темницю, а дерев'яний пеньок реготав як навіжений.
— Розрубавши навпіл відьму, ти наслав страшне прокляття на все своє королівство! — сказав пеньок оторопілому королеві. — Тепер кожнісінька рана і прикрість, завдана моїм подругам-відьмам і друзям-чаклунам, відбиватиметься тобі ударом сокири в бік, аж доки ти сам попросиш смерті!
Почувши це, король також упав навколішки й пообіцяв пенькові негайно видати нову відозву, що захищатиме всіх відьом і чарівників королівства, дозволяючи їм мирно чаклувати.
— Дуже добре, — відповів пеньок, — але ти ще нічим не загладив своєї вини перед Бебіті!
— Усе, все, що завгодно! — репетував дурнуватий король, заламуючи руки перед пеньком.
— Зведеш прямо на мені Бебітину статую на пам'ять про твою бідолашну пралю — хай вона завжди нагадує тобі про твою дурість! — наказав пеньок.
Король одразу ж погодився й пообіцяв залучити найвидатнішого скульптора, а ще виготовити пам'ятник зі щирого золота. Після цього зганьблений король разом зі своїм почтом повернувся в палац, а дерев'яний пеньок і далі реготав у них за спинами.
Коли ж територія замісу обезлюдніла, з нори між корінням пенька вигулькнув гладкий і вусатий старий заєць, що стискав у зубах чарівну паличку. Бебіті пострибала собі кудись у далекі краї, а золота статуя пралі стояла на дерев'яному пеньку.
І відтоді в тому королівстві не переслідували жодної відьми й чаклуна.
Албус Дамблдор коментує «Бебіті Ребіті та її реготливий пеньок»
«Бебіті Ребіті та її реготливий пеньок» — це, певною мірою, «найреальніша» з Бідлових казок у тому сенсі, що описані тут чари майже цілком узгоджуються з відомими нам магічними законами.
Саме завдяки цій казці мало не всі ми вперше виявили, що чарами не можна воскресити мертвих — і це стало для нас великим розчаруванням і потрясінням, бо ж ми в дитинстві були впевнені, що наші батьки одним помахом чарівної палички здатні пробудити наших померлих щуриків чи котів. Хоч відтоді, як Бідл написав цю казку, минуло шість століть, а ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки барда Бідла», після закриття браузера.