Читати книгу - "Казки барда Бідла"

Албус Дамблдор коментує «Волохате серце мага»

Як ми вже пересвідчилися, перші дві Бідлові казки зазнавали критики насамперед тому, що в них мовилося про щедрість, терпимість і любов. А от «Волохате серце мага» за сотні років, що минули від його написання, здається, не зазнавало якихось очевидних змін чи особливої критики. Сюжет казки, яку я нарешті перечитав у оригінальному рунічному записі, майже не відрізнявся від того, що розповідала мені в дитинстві мати. Треба однак визнати, що «Волохате серце мага» — найжахливіший Бідлів твір, і багато батьків не читають його дітям, доки ті не підростуть і не перестануть боятися страшних снів[8].

Чому ж тоді ця моторошна казка проіснувала так довго і не змінювалась? Готовий сперечатися, що секрет багатовікового існування «Волохатого серця мага» полягає в тому, що ця казка промовляє до найтемніших закутків наших душ. Зачіпає одну з найбільших і найменш відомих чарівницьких спокус: бажання бути невразливим.

Авжеж, пошук невразливості — звичайна дурна фантазія. Жодному чоловікові, жодній жінці — чарівникам чи ні — ніколи не вдавалося уникати якихось травм або ушкоджень — фізичних, психічних чи емоційних. Зазнавати болю так само природно, як і дихати. Та все ж нам, чарівникам, завжди кортіло силою волі змінювати природу речей. Скажімо, молодий маг[9] у цій казці вирішує, що кохання негативно впливатиме на його комфорт і безпеку. У його розумінні любов — це приниження, слабкість, виснаження емоційних та матеріальних ресурсів людини.

Звичайно, вікові традиції торгівлі любовним зіллям вказують, що наш вигаданий чаклун — далеко не єдиний, хто прагнув керувати непередбачуваним плином кохання. Пошуки рецептів дієвого любовного зілля[10] тривають і досі, однак поки що нікому не вдалося створити такий еліксир, тому провідні зіллєвари сумніваються, що це взагалі можливо.

Героя цієї казки, одначе, не цікавить навіть імітація, подоба любові, яку він може створити чи знищити за власним бажанням. Він прагне назавжди вбезпечити себе від того, що вважає своєрідною хворобою, і саме тому вдається до такого ритуалу темної магії, виконати який можливо тільки в казці: він ховає під замок власне серце.

Схожість цієї процедури на процес створення горокракса помітило багато письменників. І хоч Бідлів герой не намагається уникнути смерті, він розділяє те, що не може бути розділене — тіло й серце, на відміну від душі, — і, виконуючи таку дію, порушує перший фундаментальний закон магії Адальберта Вофлінґа:

«Втручайтесь у найпотаємніші таємниці — такі, як джерело життя або власна сутність — тільки тоді, коли ви готові до вкрай небезпечних і непередбачуваних наслідків».

І справді, прагнучи стати надлюдиною, цей необачний молодик перетворюється на нелюда. Серце, ув'язнене ним, поступово зморщується і заростає волоссям, символізуючи його власний занепад і здичавіння. Врешті-решт він сам обертається на лютого звіра, що бере все йому потрібне силою, і помирає при марній спробі заволодіти тим, що відтепер йому назавжди недоступне — людським серцем.

Дещо застарілий вислів «мати волохате серце» міцно закріпився в розмовній чаклунській мові для змалювання холодних і бездушних відьом та чарівників. Моя незаміжня тітка Гонорія ніколи не приховувала, що відмовилася від заручин з одним чаклуном з управління нелегального використання чарів, бо вчасно виявила, що «він мав волохате серце». (Ходили, однак, чутки, що насправді вона впіймала його на гарячому, коли він пестив якихось горколумпок[11], і це стало для неї справжнім потрясінням.) Ще недавно книжка-самовчитель «Волохате серце. Посібник для чаклунів-нелюдимів»[12] очолювала списки бестселерів.

4

БЕБІТІ РЕБІТІ ТА ЇЇ РЕГОТЛИВИЙ ПЕНЬОК

Колись давно в одній заморській країні жив дурнуватий король, який вирішив, що тільки йому одному має бути доступна вся сила чарів.

Вирішив — і наказав своєму головному воєводі сформувати загін відьмоловів, посиливши їх зграєю лютих чорних псів-гончаків.

Одночасно король випустив відозву, що її мали зачитати в кожнісінькім селі та місті його країни: «Королю потрібен інструктор з магії».

Жодна справжня відьма чи чарівник не наважилися зголоситися на цю посаду, бо всі вони ховалися від загону відьмоловів.

Проте якийсь спритний шахрай без найменшого магічного хисту відчув, що є змога збагатитися й прибув до палацу, назвавшись чарівником найвищої кваліфікації. Цей пройдисвіт продемонстрував кілька простеньких фокусів, переконавши цим короля-дурника у силі своїх чарів, і його негайно призначили Верховним чародієм, приватним королівським майстром магії.

Шахрай попросив короля дати йому велику торбу золота для закупівлі чарівних паличок та інших необхідних магічних предметів. Ще він попрохав у нього кілька великих рубінів, потрібних для лікувальних замовлянь, та одну-дві срібні чаші для зберігання й настоювання відварів та зілля.

Дурний король усе це йому дав.

Шахрай надійно заховав скарби у себе вдома і знову повернувся в палац.

Він не знав, що за ним стежила одна стара жінка, що мешкала в халупі неподалік палацу, Її звали Бебіті, і була вона праля, що відповідала за м'якість, свіжість та чистоту палацової білизни. Підглядаючи з-за простирадел, вивішених сушитися, Бебіті бачила, як пройдисвіт відламав дві гілочки з одного королівського дерева і зайшов у палац.

Одну таку ломачку шахрай дав королю, запевнивши, що це величезної потужності чарівна паличка.

— Та вона діятиме лише в тому разі, — пояснив пройдисвіт, — якщо ви виявитесь гідним її сили.

Щоранку шахрай виходив з дурнуватим королем на палацове подвір'я, де вони вдвох розмахували паличками й вигукували якісь нісенітниці. Шахрай не забував демонструвати нові й нові фокуси, щоб король і далі захоплювався майстерністю Верховного чародія та потугою чарівних паличок, за які довелося віддати стільки золота.

Якось уранці, коли шахрай і король-дурник махали ломачками, стрибали по колу й виспівували безглузді віршики, до королівських вух долинуло чиєсь голосне хихотіння. Праля Бебіті, дивлячись на короля та шахрая з віконечка своєї крихітної хижі, так реготала, що не встояла на ногах і впала.

— Мабуть, я маю недостойний вигляд, якщо стара праля так регоче! — замислився король.

Він перестав стрибати, розмахувати ломачкою, й насупився.

— Мені вже набридли ці вправи! Коли вже, чародію, я зможу насилати справжні закляття на очах у своїх підданих?

Пройдисвіт спробував заспокоїти свого учня, запевняючи, що невдовзі той зможе показувати дивовижні магічні трюки, однак Бебітине хихотіння зачепило за живе дурнуватого короля дужче, ніж думав шахрай.

— Завтра, — оголосив король, — ми запросимо наш двір дивитися, як король насилатиме чари!

Шахрай зрозумів, що пора збирати свої скарби й тікати.

— На