Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

і запам’ятав його навіть на дотик. Я приготувався до громадянської страти. Найгіршою була присутність вуйка Евґена, котрий і без того вважав мене безнадійно запущеною педагогічно почварою пекла. Я напружено відчитав хвилинну боротьбу на батьковому обличчі. Він перестав шарудіти в нутрощах ранця і лише кинув один-два швидкі погляди на присутніх. А тепер скажи мені: що було далі?

Нічого. Він не здав тебе.

Так, не здав. Його рука зробила вигляд, що нічого такого в тому ранці не намацала. Припускаю, за ті три тижні у Празі вуйко Евґен встиг і його дістати своїми нотаціями, сентенціями. Він просто уявив собі ще одну, невимовно довгу — з тих, від яких мухи дохнуть. І крім того, ми були спільниками — нам обом страшенно подобалася ця книжка. І дружба зі мною, тобто продовження цієї дружби було йому важливіше й потрібніше, ніж заповідь «Не вкради», так мені здається. І це насправді велико, що людина стає над заповідями заради іншої людини. Хоч загалом він ще кілька разів ловив мене на книжках.

На крадіжці книжок?

Ні, не обов’язково. Одного разу на «Декамероні». На тому, що я читав «Декамерон» у начебто ще не відповідному віці. Власне кажучи, якби я робив це відкрито, тримаючи книгу на своєму столі, усе виглядало б не так peinlich. Але я її ховав, і батько випадково знайшов ту схованку.

«Схованку для Бокаччо»?

Саме її. З того, що я його ховав, випливало цілковите усвідомлення мною всієї глибини власного переступу. Тобто свідоме скоєння злочину з кількома обтяжливими обставинами.

І він тебе покарав?

Ні. Тобто для покарання вистачило самого викриття — кажучи традиційно по-галицьки, шкіра лупилася мені на лиці. Мірою покарання стала тимчасова втрата лиця

Секс і еротика були у вашій родині табу?

Швидше так. При тому, що приблизно з шестилітнього віку я знав, як це робиться. Сусідські хлопці-наставники, підглядання за життям дорослих, тіснота помешкань, в яких діти злякано будяться від загадковго поляскування чи постогнування, перший онаністичний досвід, усе таке. І при цьому в родині всі вдавали, що я нічого такого не знаю, бо нічого такого не існує. Моя бабця згідно з виховними нормами певно ще ХІХ століття стежила, щоб мої долоні вночі обов’язково знаходилися поверх ковдри. Часом вона підкрадалася до мого ліжка і схилялася над ним із запаленою свічкою. Коли мені виповнилося дев’ять років, мама завагітніла і вважала за необхідне пояснювати мені поступове зростання свого живота всілякими дурницями на кшталт того, що час до часу тьоті починають усе більше й більше налягати на їжу і завдяки цьому в них потім народжується хлопчик або дівчинка.

Як загалом це виглядало — ваш дім?

Минулого літа його знесли. Я вже казав, що вулиця називалася іменем якогось Гаркуші, можливо, Розбійника Гаркуші? Так вона й досьогодні називається. Цілком недалеко від залізничного вокзалу. Тому нічні локомотивні гудки і безглузді скоромовки з диспетчерських гучномовців стали постійними звуковими доріжками моєї підсвідомості. То був одноповерховий, більш ніж типовий для старого Станиславова будинок, зрештою, «будинок» — не те слово, усе-таки «хата», її власником був ще мій прадід, тобто батько моєї бабці, художник Карло Скочдополь. Але за його часів там мешкала тільки одна родина — він з дружиною і четверо їхніх дітей. А коли радянська влада по війні все це знаціоналізувала, то дім поділили ще на три родини, і моїй бабці залишилося дві кімнати з колишніх восьми. Плюс маленька веранда, половину якої відвели для кухні. Ми жили так: у першій кімнаті спала бабця і в ній же був стіл, за яким ми їли. У другій спав я і батьки, при цьому вони чомусь у різних ліжках. Там же був інший стіл, полірований, а отже, святковий, етажерка з книжками, радіола, а 1967-го року з’явився телевізор. Або він з’явився ще під кінець 66-го, можу стверджувати лише, що якось так під новий рік. Улітку 66-го року його ще в нас не було, бо на фінал чемпіонату світу Англія — ФРН батько ходив до сусідів. Це було житло без водогону і каналізації. Воду носилося із сусідського подвір’я, де була металева колонка з ручною помпою. Помиї відносилося і виливалося до каналізаційного стоку з решіткою просто на вулиці. Туалет, а краще сказати дерев’яний сральник, знаходився у глибині двору, за городами і велетенським горіхом, зимової ночі виправа до нього не справляла великої радості. Хіба що ніч видавалася зоряною. Зараз мені важко уявити собі такий спосіб життя, але, наскільки я знаю, в подібних умовах у ті часи перебивалася добра половина героїчного радянського народу. При цьому кінець 60-х у колективній пам’яті вважається часом високого матеріального процвітання. Не те що пізні 70-ті з їхнім харчовим дефіцитом! От і мої батьки — спершу вони купили нову шафу, потім радіолу, потім холодильник, а потім і телевізор. Купувала, власне кажучи, мама з її житейською кмітливістю і вмінням на все своєчасно оформити розстрочку. При цьому вона іронічно цитувала відому пісню: «Пред родиной в вечном долгу».

Чим опалювали?

Це аж так цікаво? Газом. У кожній кімнаті була кахляна пічка, в ній палилося газом. Ні, наскільки мені пригадується, було загалом тепло, хоч зими тих років запам’яталися холодними і сніжними. Газові печі досить весело гуготіли зсередини, вже від самого цього звуку робилося тепло. Під нього добре читалося «Снігову королеву».

Були ще якісь звуки?

Звичайно. Акація за вікном, вона шелестіла і скрипіла всією собою. Вітер і краплі дощу по шибах. Вокзал — як я вже згадував, усі ці гудки, свистки, чах-чах-чах. Розмови перехожих, що йшли вулицею Гаркуші, на вокзал і з вокзалу, пізно вночі і рано-вранці. Можна було цілими днями стояти на веранді перед вікном і дивитися на перехожих. Від цього робилося нестерпно смішно. Перехожі всі як один здавалися жахливими виродками, вистачало придивитися й побачити їх саме такими. Ага, ще був один цілком таємничий звук, який з’являвся винятково вночі, десь близько одинадцятої. Я чув його завжди, скільки себе пам’ятаю, але ніколи про нього не запитував. Аж одного разу мої батьки заговорили про нього самі, і я зрозумів, що то не якийсь мій персональний глюк.

Що це було?

Стукіт. Або краще сказати гупання, цілком розмірене, завжди в однаковому ритмі — так наче десь унизу під нами працював якийсь величезний молот, можливо, пневматичний. У моїх батьків була звичка читати в ліжках перед сном. Вони по черзі читали одні й ті самі позичені з бібліотеки книжки, найчастіше Джека Лондона і Ремарка.