Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

нє нада» — «А єслі я? А єслі я по любві?». Потім настав світанок, десь так година їзди до Чопу, тобто до кінця. Він добив останні сто з паперового морозивного стаканчика і зі словами «Ну і пашла ти к єбєнємать, карова ачкастая!» вийшов у тамбур розлючено викурювати все, що лишалось у портсигарі. А вона відразу ж якось так жалісливо захлипала і, здається, прорюмсала всю решту часу — у Чопі виявилося, що в неї все дуже запухло — ніс і очі. Щодо офіцера Вадіка, то він так уже й не промовив жодного слова (і до миші теж) — лише протер собі скроні й потилицю «Русским лесом», запнув усі ґудзики і тупо дивився за вікно, як ми прибуваємо — вєсь подтянут, всюду чіст — вот какой артілєріст! Так ми доїхали до Чопу, але до Праги було ще страх як далеко.

Гаразд, а тепер скажи мені, наскільки ми ще далеко від того місця, де тобі врешті стане добре?

А це вже воно і є. Тобто ще трохи — і воно буде. Але спершу ми з батьками ще мусимо пройти двосторонній прикордонний контроль, якого я не пам’ятаю, тому проходимо його відносно швидко, не зупиняючись. На чехословацькому боці (Черна-над-Тисою) ми сідаємо до чехословацького ж потяга і невдовзі рушаємо. У тому вагоні все було подібно, як у наших. Але й досить інакше. Скажімо, не було смороду. І все було якесь новіше або просто чистіше. Пасажири говорили іншою мовою з усіма її димінутивами типу smrticka, хоч то була, вочевидь, і не чеська, а словацька. Ну от, тепер залишається тільки це: всі перешкоди подолані і ми стрімко несемося туди, де я знову так хочу бути. Це були передчуття кофоли і цукрової вати з парку імені Фучіка. Тобто це було щастя, тому що все попереду — «Латерна маґіка», фільми про індіанців, чорничні ліси над Влтавою. Можна було час до часу провалюватись у снива в тому вагонному кріслі і знову прокидатись і бачити за вікном несамовито красиві гори, суцільний словацький рай. Ми їхали годин десять, коли не дванадцять. І майже завжди за вікном були гори. Або довгі тунелі, що по-своєму заворожливо. До того ж я бачив, що мої батьки зараз люблять одне одного — їм відчутно попустило на душі, як в усі часи попускало всім радянським підданим після перетину західного кордону своєї вітчизни. Раптом виявлялося, що ти на свободі, ти вирвався, ти виграв у фантастичній життєвій лотереї. Зрештою, не лише радянським підданим — маркіз де Кюстін зауважив цей ефект ще за часів царя Миколи І. Гадаю, й за інших царів усе було точнісінько так само. Головне — вирватися, якось перебігти за бугор. Мені запам’яталось, як бігали батькові зіниці, він пожирав ними той світ за вікном. Він погладжував мамину ступню, вона скинула туфлі і протягнула ноги на протилежне сидіння. Я тоді ще не знав, що там, за вікном, батько саме намагається щось розпізнати. Одного разу в житті він уже міг їхати цим маршрутом.

Описана тобою у «Центрально-східній ревізії» втеча до Відня?

Так, це можна назвати втечею до Відня, звісно. Ну, а крім того, мій батько був лісівником і цілком фанатичним. Він пам’ятав сотні рослин, перш усього дерев, не тільки за українськими назвами, але й за латинськими. Він ці назви час до часу вимовляв, дивлячись за вікно на чехословацькі ліси. Якщо в той час у мене був на світі хтось такий, від кого все починалось і на кому все закінчувалось, то це був батько. Він був першою на світі людиною, котра показала мені дерево гінґо. У жахних снах мені вже тоді снилося, що він помре, і мене аж душило від розпачу. Але я зараз не про те — я про те, що того дня в потязі до Праги ми всі були щасливими.

Якось ти написав, що ви з батьком були великими друзями, тому що вам подобались одні й ті самі книжки.

Ну так, про книжки, прочитані після батька, разом з батьком, прожиті з батьком, у мене знайдеться не одна історія. Зараз ми наближаємося до Праги, так? А я ще не казав, що у вуйка Евґена і тети Ади була досить серйозна бібліотека, не надто велика, але незле відібрана?

Ні, не казав.

Так от — я в цій їхній бібліотеці міг порпатися годинами і все, що там було українською, прочитав ще першого разу, тобто в 68-му році: казки Східної Словаччини, новели Богдана Лепкого, я навіть вибрані статті Донцова тоді прочитав і зрозумів, що їхнім змістом краще ні з ким не ділитися. А наступного приїзду я взявся за чеські книжки. Там було повно всіляких біологічних атласів — відповідно до вуйкового вченого фаху. Були фотографічні альбоми з Прагою та околицями. Були всякі хрестоматії, антології, світова класика, Сервантес, Бальзак і «Anna Kareninova». Далі черга дійшла до пригодницької літератури і я просто запав на передвоєнний (десь кінця 20-х) том у коричневій шаґреневій палітурці — звісно, пожовклий папір, старий запах, ілюстрації — «Баффало Білл» Вільяма Ф. Коді. Кілька днів я вагався, підходив до книжкової шафи, знову і знову брав його до рук, читав перші два-три речення чеською мовою. Я тоді навчився повільно читати чеською, хоч і не розумів у прочитаному дуже багатьох речей, але міг більш-менш відтворити звучання і вловити найзагальніший зміст. Я ж дуже любив цю мову з усіма її димінутивами! Одного разу я вирішив, що нічого надзвичайного не трапиться, якщо я цього «Баффало Білла» вкраду. Все одно ніхто його тут більше не читає. Ніхто й не помітить. Додам, що це була не остання в моєму житті украдена книжка. І при цьому мені завжди здавалося, що ніхто й не помітить. Бо загалом на світі страшенно багато книжок. Ну от — я сховав «Баффало Білла» у щойно куплений для мене ранець — туди, де тримав усілякі інші свої цінності, отримані з різних оказій, але цілком леґально. За день перед від’їздом ми вкотре щось там допаковували — у вітальні, на очах у всіх. Батько вирішив перевірити, чи є місце в ранці, поліз у нього рукою — і тут я зрозумів, що його рука намацала шляхетну, обтягнуту шаґренем палітурку. Це виступило в нього на обличчі, стопудово. При цьому його рука не могла не розпізнати, що саме вона намацала — якийсь час тому він разом зі мною любовно гортав той самий примірник