Читати книгу - "Будинок з привидами"

— Агей, Бажура, йдіть у футбол грати! — крикнув через увесь двір Бойко.

— Не хочу! — долинуло з-за кущів.

Я вже знав тут деяких курсантів, але проситися грати не наважувався. А я ж непогано грав у футбол. «Ну, поклич мене, поклич!» Я мало не підскакував на місці від хвилювання — так мені хотілося грати. А головне, така слушна настала хвилина, щоб увійти в гру, та як тільки Картамишев зашнурує м'яч, ця хвилина мине. І я стежив тепер, як воротар запихай під шкіру кінчик сиром'ятного хвостика. Ну ось… хвостик сховався під шкіряною покришкою. Всьому, значить, кінець. Картамишев приготувався бити і, вже піднявши перед собою м'яч, щоб кинути його на ногу, скоса глянув на мене. Глянув і спинився.

— Слухай, капітане! — крикнув Картамишев. — Візьми ось хлопця. Хай не скучає.

Бойко повільно подивився на мене. Видно було, що він вагався. Потім нехотя спитав:

— Гей, хлопче! Умієш грати?

— Умію, тільки не дуже! — відповів я тремтячим голосом, все ще не вірячи, що мене візьмуть у гру.

— Та ми всі тут не дуже, — засміявся Бойко і наказав строго: — Біжи до воріт. Захисником будеш. Зрозумів?

Ну, що б не зрозуміти!

І, зачіпаючи босими ногами вогкий подорожник, я помчав до Полевого. Вже пішла гра, і м'яч задуднів у мене за спиною. Полевой стояв на воротях нагнувшись і стежив за м'ячем.

— Я буду захисником! — крикнув я, підбігаючи.

Полевой не дивлячися сказав:

— Гаразд, ставай! — І продовжував дивитися на середину поля.

Я став перед ворітьми, поправив кепку і наготувався бити.

Тепер я вже почував тут себе своїм. Якщо я добре зіграю, мене будуть брати у гру щовечора. Я буду щонеділі ходити з командою на широке поле до провіантських складів. Молодець Бойко, що покликав мене сюди. Важко тільки грати добре. Бити міцно, сильно. Хоч би хто-небудь послав сюди м'яч! Та гра, як і раніше, йшла в центрі. Ось Бойко знову повів м'яч до чужих воріт. Йому навперейми кинувся захисник у білих трусах і блискучих чоботях по коліна. Бойко, обманюючи захисника, притримав м'яч. Ось він б'є по воротях. Зараз буде гол.

От чорт! Голкіпер Картамишев виручає команду. Він легко взяв м'яч на носок чобота, і м'яч підлетів угору. Добряча «свічка»! Я б, мабуть, так не вдарив. Задерши голову, я стежив за польотом м'яча. Він падає вниз і зразу дістається центрові чужої, картамишевської, команди — Марущаку. Цей Марущак здорово грає. Видно, як мигтить між гравцями його військовий картуз, червоно-жовтий, з увігнутим лакованим козирком. Марущак біжить прямо на мене, високий, важкий. Чорний м'яч котиться перед Марущаком. Він усе ближче, ближче, цей чорний м'яч, схожий на їжака. Марущак ударив. М'яч одірвався і, шелестячи по траві, — такий хороший, низький м'яч — мчить на мене.

Зараз я його…

Я зразу заметушився, застрибав, підняв назустріч м'ячеві ногу… І промазав.

Полевой не чекав м'яча. Здавалося — от-от буде гол. Та в ту хвилину, коли м'ячеві залишалося пролетіти до воріт яких-небудь два кроки, Полевой раптом зразу кинувся на землю і прийняв м'яч. І зразу Полевой схопився і, підкинувши м'яч, сильно ударив по ньому кулаком. М'яч знову вилетів на середину.

На білих трусах Полевого зеленіла тепер велика кругла пляма. Він струснув із трусів стеблинки м'ятої трави і невдоволено крикнув:

— А ти не метушися без діла. Я думав — удариш. Навіщо ногу задер?

— Та я ненавмисне, — буркнув я.

— Ненавмисно, ненавмисно, — пробубонів він і додав: — А ти завжди бий напевне. Не дриґай ногою, коли м'яч далеко. Зрозумів? А як підійде близько — тоді зразу бий, навиліт. І од воріт одійди далі.

Я, неначе мене підстьобнули, рвонувся вперед у саму гущавину гравців. Назустріч мені знову біг Марущак без м'яча. Противники щось затівали. Так і трапилось. Ми ще не зустрілися, як їх лівий край послав Марущаку м'яч. Марущак приготувався бити.

«Ех, була не була! — вирішив я. — Поперебивають ноги — гаразд!» І кинувся на здоровенного Марущака. Але він, думаючи мене обманути, легким ударом хотів перекинути м'яч через голову. Та ба! Залишалася яка-небудь секунда, і м'яч був би у мене за спиною, але я підстрибнув і стукнув м'яч лобом так, що моя кепка зразу ж злетіла. Не встиг ще я нахилитися, щоб підняти кепку, як Бойко прийняв м'яч і косим ударом забив гол.

М'яч знову застрибав по кам'яному двору до будки вартового. Картамишев побіг по нього, а Бойко посміхаючися крикнув мені через усе поле:

— Ти завжди так грай. Зрозумів? Пасовка, пасовка!

Я був щасливий. Добре, що я вдарив головою, а взяв би я м'яч, наприклад, ногами, не мав би Картамишев гола.

Гра жваво пішла далі. М'яч із шумом перелітав з одного кінця двору в інший. Вже смеркало. Загули жуки-рогачі над густим кленом. Навколо стояли, стежачи за грою, курсанти.

Мені було приємно, що вони стежать і за тим, як я граю. Я носився з одного кінця поля в інший, я зовсім забув, що захисникові не належить одбігати далеко від своїх воріт, і навіть спробував сам забити гол, але Картамишев перехопив м'яч. Ноги мої були подряпані, десь у п'яті колола скалка, — видно, я загнав у п'яту колючку з акації, — і великий палець лівої ноги був закривавлений, я зачепився ним ненавмисно за камінь, але не відчув болю. Було жарко. Мокрий, спітнілий, я ганяв по полю м'яч, намагаючися відбити його в чужих гравців. У цей час, бажаючи обманути мене, Марущак здалека вдарив по воротях, але промазав. М'яч ударився об стінку і повернувся до воріт, несучи на собі білу пляму вапна. Небезпека минула, і я спокійно стежив на грою в центрі.

Всі гравці були розпарені, як і я; від них пахло потом, тютюном, маззю для взуття. Труси в нашого воротаря Полевого зазеленились ще більше, а на коліні червоніло садно.

З вулиці гукнули:

— Васько, Васько!

Я спочатку вдарив по м'ячу, передав його лівому краю, а потім подивився на вулицю, щоб дізнатися, хто це мене кличе.

Тулячися носом до дерев'яної перекладки, біля огорожі стояв Петько Маремуха. Він жадібно дивився на гру і, видно, здорово заздрив мені. Женучи м'яч біля огорожі, я крикнув Петькові:

— Не йди, скоро закінчимо!

Петько кивнув головою і зручніше примостився на кам'яному фундаменті огорожі. Я ж з розгону вдарив по м'ячу, дав чудову «свічку», але