Читати книгу - "Гра дзеркал"

Як на мене, то він звичайний собі сучий син, не більше. Але Льюїс застосовує до всіх один підхід. Переконує їх, що вони — одна родина, доручає їм різну роботу та вдається до інших заходів, які допомогли б їм розвинути в собі почуття відповідальності. Я не виключаю, що рано чи пізно один із них повбиває всіх нас.

І Джіна весело засміялася.

Міс Марпл не стала сміятися.

Вони в'їхали у велику браму, біля якої стояв на посту воротар, виструнчений, як солдат, і рушили під’їзною алеєю, між двома рядами рододендронів. Під'їзна алея була в поганому стані, й уся територія маєтку здавалася занедбаною.

Правильно витлумачивши погляд своєї супутниці, Джіна сказала:

— Під час війни тут не залишилося жодного садівника, а згодом ніхто не потурбувався їх найняти. Тому й видовище досить жахливе.

Вони звернули на повороті алеї, і Стоунігейтс постав перед ними в усій своїй красі. Це була, як і сказала Джіна, велика будівля у стилі вікторіанськоі готики — такий собі храм, присвячений Плутократії. Філантрогія додала до неї кілька флігелів та зовнішніх прибудов, які, хоч і не надто відрізнялися за стилем, проте в цілому позбавляли будівлю будь-якої єдності чи архітектурного смислу.

— Бридка споруда, чи не так? — сказала Джіна з лагідною поблажливістю. — Я бачу бабусю, онде на терасі. Зупиню машину тут, і ви підете привітатися з нею.

Міс Марпл пішла понад терасою до своєї давньої подруги.

Здалеку тоненька й струнка постать здавалася напрочуд дівочою, незважаючи на ковіньку, на яку вона спиралася, та її повільну й, напевне, болючу для неї ходу. Було таке враження, ніби молода дівчина з перебільшеною старанністю наслідувала жінку старшого віку.

— Джейн, — сказала місіс Сероколд.

— Дорога Кері Луїзо.

Атож, це була вона, Кері Луїза. Поза всяким сумнівом, це була вона. Дивовижно не змінена, дивовижно досі молода, хоч, на відміну від сестри, вона не користувалася ані косметикою, ані штучними засобами омолодження. Волосся в неї було сиве, але воно завжди мало сріблястий відтінок, і його колір змінився мало. Її шкіра, як і колись, мала барву рожево-білої трояндової пелюстки, але тепер ця пелюстка була зім'ята. Очі й зараз дивилися невинним зоряним поглядом. Вона зберегла струнку дівочу постать, а її голова досі була схилена набік, як у пташки.

— Я звинувачую себе в тому, — сказала Кері Луїза своїм лагідним голосом, — що ми так довго не зустрічалися. Минуло багато років, відколи я тебе востаннє бачила, моя люба Джейн. Це просто чудово, що ти нарешті вирішила нас навідати.

З кінця тераси Джіна покликала:

— Повертайтеся в дім, бабусю. Стає холодно — і Джоллі буде гніватися.

Keрі Луїза відповіла їй коротким сріблястим сміхом.

— Вони приділяють мені забагато уваги, — сказала вона. — Утовкмачили собі в голову, що я стара жінка.

— А ти не почуваєшся старою.

— Ні, я не почуваюся старою, Джейн. Попри всі свої хвороби та біль — а в мене їх вистачає. У душі я почуваю себе дитиною, як Джіна. А може, й уci ми так себе почуваємо. Дзеркало показує нам, які ми старі, а ми в це не віримо. Здається, лише кілька місяців тому ми були у Флоренції. Ти пам’ятаєш фройляйн Швайх та її черевики?

Дві літні жінки сміялися вдвох, згадуючи події, що сталися майже півстоліття тому.

Вони підійшли разом до бічних дверей. Там їх зустріла худорлява літня дама. Вона мала гордовито задертий ніс, була коротко підстрижена й одягнена в добре скроєний твідовий костюм великого розміру.

Вона сказала сердитим голосом.

— Це справжнє божевілля з твого боку, Кері, виходити на свіже повітря так пізно. Ти абсолютно нездатна подбати про себе. Що скаже містер Сероколд?

— Не свари мене, Джоллі, — сказала Кері Луїза прохальним тоном. Вона відрекомендувала міс Белвер своїй давній подрузі.

— Це міс Белвер, яка є для мене геть усім. Нянькою, драконом, сторожовим собакою, секретаркою, економкою і дуже відданою подругою.

Джульєта Белвер пирхнула, й кінчик її великого носа забарвився в рожевий колір, що свідчило про спалах емоцій.

— Я роблю, що можу, — сказала вона хрипким голосом. — Це божевільна родина. Тут просто неможливо організувати якийсь обміркований розпорядок дня.

— Звичайно, не можна, моя люба Джоллі. Мене дивує, навіщо ти знову й знову намагаєшся це зробити. Де ти маєш намір оселити міс Марпл?

— У Блакитній кімнаті. Відвести її туди? — запитала міс Белвер.

— Атож, будь ласка, Джоллі. А потім приведи її на чай. Гадаю, сьогодні ми влаштуємо його в бібліотеці.

У Блакитній кімнаті висіли важкі штори з вицвілої синьої парчі, яким, на думку міс Марпл, було близько півсотні років. Меблі були з червоного дерева, великі й міцні, широке ліжко на чотирьох стовпцях завішене запоною, теж було з червоного дерева. Міс Белвер відчинила двері до суміжної ванної кімнати. Вона була напрочуд модерна, пофарбована в колір орхідей і блискуча від хрому.

Міс Белвер похмуро зауважила:

— Джон Рестарік звелів обладнати в домі десять ванних кімнат, коли одружився з Кері. Сантехніка — єдине з того, що тут коли-небудь оновлювалося. Він і слухати не хотів, щоб змінити тут щось іще — казав, цей будинок є досконалою пам'яткою свого історичного періоду. Ви були з ним знайомі?

— Ні, я ніколи з ним не зустрічалася. Місіс Сероколд і я бачилися дуже рідко, хоч наше листування й не уривалося.

— То був приємний чоловік. Хоч я не назвала б його порядним! Завершений сучий син. Але дуже милий у спілкуванні, з чарівними манерами. Жінки страшенно його любили. Це й привело його до згуби в кінцевому підсумку. Він зовсім не підходив Кері.

І додала, знову переходячи до практичних справ:

— Покоївка розпакує ваші речі. Хочете вмитися перед чаєм?

Отримавши ствердну відповідь, вона сказала, що чекатиме на міс Марпл нагорі, біля сходів.

Міс Марпл увійшла до ванної кімнати, помила руки й витерла їх, трохи хвилюючись, дуже гарним рушником кольору орхідей. Потім скинула капелюшок і поправила зачіску, ретельно уклавши своє сиве волосся.

Відчинивши двері, вона побачила, що міс Белвер чекає на неї. Вони спустилися широкими напівтемними сходами, перейшли через велику залу, де панувала сутінь, і увійшли до кімнати, де ряди книжкових полиць досягали стелі, а з великого вікна відкривався вид на штучне озеро.

Kepi Луїза стояла біля вікна, й міс Марпл підійшла до неї.

— Який у вас грандіозний дім, — сказала міс Марпл. — Я почуваю себе так, ніби заблукала в ньому.

— Так, мені знайоме це відчуття. У ньому є щось безглузде. Його збудував один багатий металург чи хтось такий. Але він збанкрутував незабаром по тому. Та