Читати книгу - "Подвійна гра в чотири руки"

— Креслення? — розгубився самоварник, чоло напружив: — Про це треба питати в тих, хто панкує. А ми люди прості, нам те креслення ні до чого. Але якщо вам потрібно — землю урию!

— Уриєш, не сумнівайся, — кивнув страшний чоловік. — А завтра увечері скажеш, хто тут порядок наводив, ваші чи заброди.

— Наші вже третій тиждень на підсосі сидять, — тяжко зітхнув самоварник. — Можете самі пересвідчитись: у кнайпі на Сінному покотом лежать. Усі як один. Зуб даю: не наші то були.

— Ну ось про це ти мені і розкажеш. Завтра.

Надія є, подумав самоварник і улесливо підхопився з незручного ящика:

— Щоб мене геєна вогняна…То відпускаєте, тату?

Страшний чоловік кивнув на пощерблений самовар:

— І це забери!

Злодюжка, підхопивши свою здобич, прожогом кинувся у двері.

Тільки шлейф ринкового аромату гойднувся на свіжому весняному протязі.

Олексій Богданович Крапка, колишній перший помічник обер-поліцмейстера департаменту, улюблений учень завідувача розшукового відділення, колезького секретаря п. Георгія Михайловича Рудого (до слова, засновника науково-технічного підходу в боротьбі зі злочинним світом), а нині — околоточний наглядач і невдаха тридцяти двох років, знову поклав свої довгі ноги на ящик, насунув капелюха на чоло і поринув у медитацію…

* * *

…Що не кажіть, а військові оркестри — видовище урочисте і навіть зворушливе.

А якщо грають на набережній Дніпра та ще й перед відплиттям судна, то душа починає злітати над хвилями разом із чайками!

Військовий капельмейстер, сам схожий на чайку, змахує крилами і викликає зливу звуків із золотих тромбонів і сурм, а звуки такі, що самі рвуться в небо, здіймають над бруківкою дерев’яний настил разом із небесним музичним військом.

Позаду оркестру — Дніпрові схили, не зелені, а білі від цвіту.

Попереду — спалахують відблисками хвилі, не сині, а з золотавими і срібними загравами.

Посередині, у спалахах звуків і заграв, стоїть трипалубний білий пароплав «Цариця Дніпра», котрий гострі на язики репортери вже охрестили «монстром», піддавши критиці намагання міської влади вдихнути життя в розвиток парового та ще й «круїзного» судноплавства.

Але нехай балакають газетярі, а відремонтований — саме під «круїзний»! — пароплав відпливає за годину. І поважних гостей на нім — хоч греблю гати.

Щоправда, не знають репортери, що високі гості — а є серед них і дипломати, і купці першої гільдії, і вся світська богема з усіх куточків імперії — квитки не купували.

А на запрошення Київського судноплавства — безкоштовно провести «п’ять пречудових днів» — відгукнулися залюбки.

І хоч витрати для компанії великі, а сенс у тому є: якщо перший круїз удасться на славу — на другий відбою не буде. І вже за великі кошти.

Тому каюти першого класу червоним оксамитом оббиті, палуби — білі, циганський хор та балет найняті, офіціанти — з кращих ресторацій. Навіть цирульня є, зал для показу сінема, салони для гри в карти і танців, посуд — з Китаю, напої — французькі, коров’ячих туш в льодовні — мов дерев у лісі.

Набережну теж довелося добряче підрихтувати. Тут і буфет просто неба, і ятки з квасом, і народні майстри, що вчать усіх бажаючих глечики ліпити. Панянки сміються, підштовхують ніжками гончарне коло, ручки білі в глину занурюють — одне задоволення дивитися!

Оркестр грає несамовито, купа роззяв, що вийшли подивитися на відплиття, купують карамельних півників.

Червоний килим стелиться від корми аж до бруківки — пані та панове з авто та екіпажів виходять метрів за тридцять від трапу, щоб усі їх побачити змогли.

Клацають і димлять триногі фотокамери, лякають голубів. Діти з батьками чи боннами — в матроських костюмчиках.

Сновигають продавці марципанів, квіткарки, самі схожі на букети (спеціально переодягали в костюми епохи Катерини Великої!), квіти на килим кидають.

А з палуби усю цю веселу карусель двоє кіношників у шкіряному вбранні «на фільму» знімають.

Усе як годиться, все солідно!

Пані та панове кофієм пригощаються за білими столиками. А вже як оркестр той душу рве з тлінних тіл!

Свято!

Але не для всіх…

Принаймні для Мусі остання доба — мука пекельна. Мало того що годин зо двадцять не роздягалася, їдучи в спекотному потязі, так іще й, як виявилося, квитків на «Царицю Дніпра» немає і не буде!

На касі про це свідчить красномовний напис. Сердешна жіночка, що визирнула на стук з віконця, так і сказала: «Тільки за особистими запрошеннями!» І віконцем — клац!

От і сидить тепер Муся на своїй валізі зовсім без сил. Споглядає, як по червоному килиму щасливці проходять. На ній щільно застебнута блузка з високим коміром, уже не біла, а сіра, під капелюшком-канапе голова непристойно свербить від спеки, черевички запилюжені, мов у вуличної торговки. Нікому тут Муся не потрібна. Сидить, піт з чола непомітно витирає.

Звісно, не помічає, як за круглою афішею-діжкою ховається її невідомий «супровідник», який усі ці двадцять годин в тамбурі їхав за нею аж до самого Києва, спостерігає — що вона робитиме.

А робити їй немає чого. Хіба що також спостерігати за поважною публікою.

Хоча, сказати чесно, різна тут публіка. І поважна, і не дуже.

Ось біжить якась кудлата руда пані, за нею — череватий дядько в картатих брюках, сперечаються про щось. Муся посміхнулася: ну точно як курка з півнем.

— Фаїночко, голубонько, — досить голосно репетує «картатий», — та стійте ж заради Христа! Це ж усього на чотири дні!

— Та хоча б і на годину — не поїду! — ледь озирнувшись, відказує пані і різко зупиняється. — Ви що мені пропонували? Роль! А змушуєте дурня ламати! Сказала ж: ні, ні і ні! А якщо мене люди впізнають? Як потім шановній публіці в очі дивитись? Ха-ха-ха, — не засміялась, а так прямо і вимовила в обличчя товстуна. — Уявляю: Марія Стюарт пасажирів на пароплаві розважає! До того ж у ролі дружини якогось невідомого акторчика!

Пішла далі.

Картатий за нею дріботить, біля Мусі зупинився, піт з чола зірваним метеликом витер, шепоче сердито:

— Ач розігналася: Марію Стюарт вона буде представляти, клишонога! Та лише через мій труп!

І знову доганяє розлючену пані:

— Фаїночко, любонько дорогесенька, ріжете без ножа! Я ж капітану пообіцяв, що буде найкраща, найвеселіша актриса!

Фаїночка зупинилася.

— Я що, на клоуна схожа? — запитала грізно і з