Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну, будьмо! За нашу бойову дружбу! За повну й остаточну перемогу над гітлерівською Німеччиною!
Очевидно, своїм тостом Попеленко хотів показати, що закуску педарма змарновано, що вона прислужилася, так би мовити, великій меті й шкодувати за нею — політична незрілість. Я тільки понюхав самогон і зачекав, поки Попеленко поставить пустий кухоль на стіл. Мені легко було після міни — «жаби» вважатися ворогом алкоголю.
— Мене призначено твоїм начальником, Попеленко, — промовив я.
— Само собою розуміється!
— Нагадую, що за невиконання наказу «яструбки» підлягають трибуналу. Як належить!
— Гм…
— Самогонку реквізував?
— Гм…
— Якщо ти й далі отак реквізуватимеш, вдамся до крайніх заходів.
— Добре! — охоче згодився Попеленко.
Мабуть, Штебльонок уже робив йому такі попередження. Обов’язок начальства — вичитувати; Попеленко це розумів, як розумів і те, що начальство не вічно залишається на своєму місці, воно переміщується, висувається, понижується і так далі на відміну від нього, рядового «яструбка», який ні на що не претендує, крім права жити, працювати й померти у своїй рідній Глухарці. І Попеленко з легким серцем прибрав зі столу сулію та й узявся до сала. Його білі рівні зуби вп'ялися у рожевувату м’якоть.
— Завдання ясне, товаришу Капелюх, — мовив він. — Виконаємо! Та й інші завдання виконаємо!
— А як ти розумієш ці завдання?
— Щоб люди в селі спокійно працювали… Щоб продукти підвозили в сільпо… Щоб Радянська влада па селі міцніла!
— А за межами села?
— А що ми з вами можемо? Ліс прочесати? Тут дивізію треба. Ось доб’ють германців і за бандерів візьмуться. Навіщо даремно збавляти собі віку? Скоро й так господарів по хатах не залишиться. Яке ж це буде життя?
Маленькі попеленята видивлялись на нас із темного кутка, як із нори. Там було споруджено піл на два поверхи, ближче до печі, і вони забилися в цю схованку, прикрилися дрантям — тільки оченята блискали. Лише старший, Василько, прозваний Сопливим, тримався окремо від дітвори й прислухався до нас. Хазяйка стояла мовчки біля дверей. Наші розмови її наче й не цікавили: балакайте, балакайте, а життя все одно йтиме своїм звичаєм.
— Чого ти пішов у «яструбки», Попеленко? Змусили?
— Ні, чого ж… Сам! Я Радянську владу завжди підтримував. І коли колгоспи… І партизанам допомагав! Я ж розумію!
— Так-так… Ну, а з бандитами ти стрічався?
Запитання було, звичайно, безглузде. Коли б мій підлеглий стрічався з бандитами, ми зараз не розмовляли б при світлі каганця. Попеленко оглянувся на дружину, нахилився до мене й прошепотів:
— Ось як з вами стрічаюсь, так я з бандерівцями стрічався.
— Цебто як? За столом?
— Ні-і… Чого це за столом? Просто близько… Віч-на-віч!
— Та ти що?
— А що? їхав я на своїй Лебедиці Мишкільєьким шляхом… Де підсочний сосняк… Ну, вискочили вони з двох сторін. Один коняку за вуздечку, а двоє з боків. Карабін у мене за плечима, хіба його скинеш? Та й що вдієш? Я аж похолов. Ну, думаю, ще дев’ятеро сиріт па шиї в Радянської держави!
— Який же вони мали вигляд?
— Звичайний. Здоровенні дядьки. Один молодий, ще зовсім парубок. З автоматами… Морди ситі. Регочуть!
— Чого регочуть?
— А що їм? «Ти, — питають, — «яструбок»? А чого заперечувати. У кишені в мене папір із печаткою. «Так це ти, — кажуть, — нас по лісах ловиш?» — «Ну, я», — кажу. Зняли вони з мене карабін, зсадили з коняки, дістали папір, почитали. Я думаю: зніматимуть вони з мене чоботи? Чоботи не казенні, гарні, якщо не знімуть, старшому, Василькові, дістануться, коли мене знайдуть. Коняка, думаю, гаразд, коняка все одно державна, їй у казну вертатися… Хоч, звісно, коняки шкода теж, — швиденько виправився Попеленко. — Ну, тут вони викинули з карабіна обойму, віддали мені зброю. «Сідай, — кажуть, — на свою шкапу і скачки назад, сиди дома тихо». Дали мені стусана в спину, щоб пам'ятав… «Тільки, — кажуть, — не оглядайся, ми цього не любимо!»
— Так! — стукнув я кулаком по столу. — І ти про це нікому не сказав?
— Доповів Штебльонку.
— А він?
— Він, так я думаю, — Попеленко знову нахилився до мене, — нікому не сказав, щоб мені по шиї не дали. Він добрий чолов'яга був.
— А чого вони його повісили, а тебе відпустили, як ти гадаєш?
Попеленко знизав плечима.
— Та воно який гедзь кого вкусить. Ой і переживання було!..
«Боягуз ти!» — мало не вихопилося в мене, але дев'ять пар очей, що дивилися з темного кутка, стримали від цієї репліки.
Попеленко глянув під стіл, де стояла сулія, і зітхнув.
— Ти нікого з них пе впізнав? — запитав я.
— Ні, вони не тутешні. Але хтось у них є свій у селі.
— Чому так думаєш?
— А чого б вони біля села вешталися? До того ж хтось їх годує. Адже не чути, щоб когось грабували. Та й перуть їм — сорочки були чисті, комірці не заяложені.
«Цей Попеленко таки тямущий, — подумав я. — Мабуть, він міг би вивідати і значно більше, та розуміє, що надто багато знати небезпечно. Інакше йому не відбутися стусаном у спину, якщо на лісовій дорозі стрінуться бандити. Чому вони так лагідно повелися з ним? Певно, не хотіли настроювати проти себе населення — адже в Попеленка дев'ятеро дітей, і звістка про його вбивство сколихнула б околицю. Крім того, Попеленко для них великої небезпеки не становить. Інша справа — Штебльонок. Отут уже вони відвели душу».
— Слухай-но, Попеленко, а чого ІПтебльонок опинився у Шарому гаю?
— Я так думаю, що він до району йшов. Діло в нього якесь невідкладне вийшло.
— Яке діло?
Попеленко знизав плечима.
— А чого він коня не взяв?
— Не знаю…
«Мабуть, Штебльонок хотів залишити Глухарку непомітно, — подумав я. — Але що змусило його податись, нікому нічого не сказавши, в Ожин?»
Попеленко нічим не міг зарадити мені. Позирав, зітхаючи, під стіл…
2.
Вереснева ніч накриває Глухарку з усіма її довколишніми лісами о дев'ятій годині. Місяць ще не сходив. Темрява така, що, здається, ще один крок — і ти роз'юшиш об неї носа. Осінній туман сховав зорі, він ворушиться, набрякає, ледь проступаючи тьмяними клубами за тинами. Подеколи гавкають собаки та від Варвариної хати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожний місяць вересень», після закриття браузера.
