Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Боже, від таких слів хочеться випити за упокій, — саркастично зауважила брюнетка біля вікна. — Бармене, чотири «Блек велвет».
Бармен зиркнув на жінок, намагаючись зрозуміти, чи це замовлення — не жарт. Жінки в чорному дивилися на нього крізь окуляри, як одна позакладавши ногу на ногу.
Він наповнив чотири чарки віскі.
— О Господи, — сказала блондинка і скинула чорні окуляри, коли бармен відступив крок назад.
Блондинка зміряла його поглядом з ніг до голови.
— Не вірю власним очам! Йохан! — сказала вона вражено і одним духом перехилила чарку.
Двоє жінок, не змовляючись, скинули окуляри і придивилися до нього пильніше. Четверта, кучерява, підняла вуаль.
— О Боже, це дійсно він, — сказала кучерява, хильнула віскі і гучно поставила чарку на стіл.
По черзі, ніби змагаючись на швидкість, інші також стукнули порожніми келишками.
— Навіщо всі ці фокуси, Йохане? — спитала у бармена блондинка-караоке.
— Що за гру ти затіяв, Йохане? — спитала любителька екзотичних мандрівок.
Бармен відчув, як на руках і шиї стало дибки волосся. Задерев’янілими губами він пробелькотів, що його, мабуть, з кимось сплутали.
— Ви мене з кимось сплутали, — сказав він. — Я вперше бачу вас.
— Йохане, перестань клеїти дурня, — озвалась амазонка з букетом кал. — На, це тобі. — Вона вручила йому квіти.
Бармен злякано відступив назад, і квіти впали з рук смаглявки.
— Ми виконали все, що ти просив, Йохане, — сказала жінка-кішка з чорним каре. — Тепер поясни, що це все означає і як нам діяти далі. Ми готові.
— Але… ви мене справді з кимось плутаєте… — ледве спромігся вичавити бармен.
— Він нічого не пам’ятає, — сказала кучерява, закинула на коліно іншу ногу і закурила. — Я вгадала? Ти зараз нічого не пам’ятаєш?
— Я… я пам’ятаю… про що ми взагалі говоримо?
— Ти пам’ятаєш вчорашній день? — запитала вона вкрадливо.
— Так… звісно… я… Хоча… Зараз-зараз…
Дівчата перезирнулися. Кучерява продовжила:
— Ти пам’ятаєш, як ти сюди потрапив зранку?
— Ну звісно… я… Стоп… Я… Зараз, я ж повинен це пам’ятати… Зараз я це пригадаю…
— Ти щось розумієш? — звернулася блондинка до тієї, що назвала себе Розою.
Кучерява в капелюсі відповіла:
— Я розумію лише, що це той самий чоловік, на чиїх похоронах ми сьогодні побували. Це я розумію на всі сто.
— Залишається тільки з’ясувати, мертвий він чи живий, — озвалася чорне каре і закурила ще одну цигарку, вдивляючись за вікно. За вікном щільною стіною стояв туман.
Бармен підійшов до барної стійки, налив собі п’ятдесят грам віскі і випив, гупнувши чаркою по ляді.
— Сигарету? — Блондинка сиділа тепер на високому табуреті біля бару. Як вона встигла опинитися тут, за метр від нього?
Решта дівчат сиділо обабіч неї.
— Ти від нас не втікай, — сказала кучерява. — Розказуй давай. Живий? Чи мертвий?
Тремтячими пальцями бармен взяв сигарету. Сусідка блондинки подала йому вогню.
— Ж-живий, — сказав бармен.
— Чим доведеш? Я тобі сьогодні над могилою «Вічная пам’ять» співала.
— Я… я теплий…
— Не задубів ще. — Блондинка порснула сміхом.
Чорнява взяла його долоню в руки.
— Як лід. На, спробуй.
Спеціалістка з виживання взяла чоловікову руку й відразу ж випустила.
— Як ніч на Північному полюсі, — сказала вона. — Пригадуєш, Йохане? Наші ночі на Північному полюсі? Там я зрозуміла, яке важливе буває людське тепло. Вибач за каламбур.
— Коротше, ні живий, ні мертвий, — підсумувала кучерява, помацавши й собі його руку.
— І що нам з тобою тепер робити?
— Стривайте, не треба нічого робити. Давайте спокійно все обговоримо, як розумні люди, і ми зрозуміємо, в чому справа. Тут явно якась помилка… Я не той, за кого ви мене маєте… Я нормальна жива людина… Я… я людина з вищою освітою…
— І що тоді людина з вищою освітою робить за барною стійкою в порожньому барі?
— Зачекайте, це якийсь абсурд. Ми взагалі не про те говоримо…
— По-моєму, в нього ще не закінчилися посмертні видіння, — сказала чорне каре. — Якщо він дійсно мертвий і не впізнає нас, він може бачити привидів. Гей, бармене з вищою освітою, ти зараз бачиш привидів?
Бармен не знайшовся що відповісти.
— Та ні, ви — реальні люди. Такі ж, як і я.
— Як ти? — хором спитали жінки.
— По-моєму, в такому стані його залишати тут немає сенсу, — сказала кучерява.
— А по-моєму, ми його з кимось переплутали.
— Думаєш, він здався і це безповоротно?
— Йохан ніколи не здавався, — озвалася блондинка. — Я думаю, в нас теж немає такого права. Може, ми помилилися? Може, це й справді не Йохан?
— Я його впізнаю навіть на тому світі, — впевнено сказала королева естетичної медицини.
— Мені здається, в цьому вся фішка — не забувати його, — погодилася блондинка.
— І що ти пропонуєш? Влаштувати поминки і знову заспівати «Вічная пам’ять»? — втрутилася кучерява. — «Впізнавати» і «не забувати» — різні речі, як на мене. Я його впізнала. Я бачу, що це він. І я з цього кафе без нього нікуди не вийду. А ти можеш пам’ятати його, скільки твоїй душі забагнеться. Але деінде. О’кей?
— Стривайте… припиніть це все! Негайно! — вигукнув бармен і схопився за голову. — Господи, я не пам’ятаю, хто я. Хто я? Ну, хто я?
— Людина з вищою освітою? — несміливо підказала блондинка і тут же порснула сміхом.
— Так, так, так… Треба подумати. Якщо я не пам’ятаю, хто я, але розумію, що я не пам’ятаю цього, значить, я мислю. Я мислю, значить, я існую! — вигукнув, наче закляття проти нечисті, бармен.
— Дівчата, по-моєму, це Декарт, а не Йохан. Мені вривається терпець. Я пропоную залишити все, як є, — сказала чорне каре. — Врешті-решт, тепер ми знаємо, де його можна знайти. Пропоную навідуватися до нього час від часу.
— Еге ж. Будемо приносити квіти.
— Будемо доглядати тут за інтер’єрчиком…
— Сидіти за цими столиками, палити свічки, згадувати його…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років», після закриття браузера.