Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

Коли я продерла очі, до вікон зазирала вранішня рожева, як устриця, зоря. Стрілки мідного годинника були спрямовані на 3:44. Улітку розвидняється рано, щонайбільше за чверть години вже з усієї сили шкваритиме сонце.

Якусь хвильку я повалялася в ліжку, роблячи потягусі й позіхаючи, і врешті встала. Патефон зупинився, обірвавши полонез на середині, голка безживно стриміла на доріжці. Мені майнула думка завести його знову й влаштувати домашнім пробудження на польський манір. І враз я згадала, що сталося кілька годин тому.

Я підійшла до вікна й визирнула на город. Трохи далі від садової буди, вікна якої затуманилися від уранішньої роси, лежала перекинута тачка Доґґера, яку він забув у вирі вчорашніх подій.

Збираючись поставити тачку на місце, щоб якось віддячити Доґґеру за те, в чому я навіть не була впевнена, що треба віддячити, я вскочила в одяг і тихцем спустилася задніми сходами на кухню.

Коли я проходила повз вікно, мені впало в око, що на таці з тортом місіс Мюллет бракувало одного шматка. Нечувана річ, здивувалася я, це, безсумнівно, не міг бути хтось з-поміж нас, де Люсів.

Якщо ми й могли дійти згоди з приводу чогось – стосовно питання, котре згуртовувало нас як справжню родину, – то це була відраза до кремових тортів місіс Мюллет, одна на всіх. Коли вона підсовувала нам замість нашого улюбленого ревеню чи аґрусу осоружний заварний крем, ми за своїм звичаєм відмовлялися й вдавали, що гуртом слабуємо, аби відправити її додому, спорядивши тортом і турботливою настановою почастувати ним її доброго чоловіка Альфа.

Надворі, побачила я, сріблясті проблиски світанку перетворили город на чарівну галявину, де тіні здавалися ще глибшими порівняно з тонкою смужечкою дня за стіною. Скрізь казково мерехтіла роса, і я б зовсім не здивувалась, якби з-за трояндового куща повагом вийшов єдиноріг і спробував покласти голову мені на коліна.

Чимчикуючи до тачки, я несподівано перечепилася й впала.

– Чорт забирай! – сказала я. Дарма що стояла навкарачки, я все-таки озирнулась і пересвідчилася, що мене ніхто не чує. Чорна волога земля вимастила мене.

– Чорт забирай! – повторила я тихіше.

Обернувшись подивитися на причину мого падіння, я одразу вгледіла якусь білу прояву, що вистромилася з-за огірків. Хвильку щось усередині мене відчайдушно прагнуло повірити, що там лежать маленькі граблі – маленьке чепурне сільськогосподарське знаряддя з білими вигнутими зубцями.

Але потім здоровий глузд узяв гору, і мені сяйнуло, що це долоня. І вона належала руці, схованій на грядці з огірками.

Там само жахливий зеленуватий відсвіт темного бадилля падав на обличчя. Обличчя, яке через те виглядало достоту як у зеленого чоловічка з лісових казок.

Немовби мене приневолювала якась сила, устократ могутніша від моєї власної волі, я опустилася накарачки поряд із цією примарою, віддаючи їй шану й водночас розглядаючи зблизька.

І раптом, коли я зазирала до тамтого лиця, його повіки здвигнулися.

Я заціпеніла від жаху.

Тіло на грядці з огірками тремтливо ковтнуло повітря… і потому під булькіт із носа спроквола видихнуло однісіньке слово, по-моєму, навіть трохи сумовито, просто-таки мені в обличчя.

– Vale,[21] – промовило воно.

Мої ніздрі мимоволі смикнулися, уловивши своєрідний запах – запах, назва якого крутилася в мене на язиці.

Блакитні очі, такої барви, як птахи на начинні, оздобленому вербовим візерунком,[22] уп’ялися в мої, немовби зорячи з далекої туманної минувшини, немовби щось угадуючи.

І погасли.

Хотіла б я сказати, що це мене вразило в саме серце, але ні. Також не можу сказати, що внутрішнє чуття змусило мене дременути звідси, адже це неправда. Натомість мені несила було стриматись, щоб не підмітити кожну деталь – пальці, що тіпнулися, ледь помітна металева бронзовість шкіри, котра, ніби навіяна подихом смерті, з’явилася просто на моїх очах.

І врешті-решт цілковитий безрух.

Хотіла б я сказати, що злякалась, але це було не так. Навпаки. Це було, мабуть, найцікавіше з того, що трапилося за все моє життя.

3

Я шугнула вгору західними сходами. Найперше, що мені спало на думку, це збудити тата, але на півдорозі мене зупинила якась перешкода – щось невловне змусило покинути цей замір. Від Даффі й Фелі не було користі в надзвичайних ситуаціях, нічого доброго з їхньої вовтузні не вийшло б і тепер. Якомога хутчіше й тихіше я метнулася нетрями будинку до невеличкої кімнатки, що тицьнулася нагорі до сходів, якими можна було піднятися з кухні, і злегенька постукала у двері.

– Доґґере, – гукнула я пошепки. – Це я, Флавія.

За дверима була мертва тиша, і я знову потарабанила.

Минуло дві з половиною вічності, перш ніж я почула, як Доґґер човгає капцями по підлозі.

Посунутий засув голосно тарахнув, і двері обережно прочинилися, утворивши кількадюймовий просвіт. Повз мою чуйну увагу не минуло, що Доґґер змарнів на виду. Здавалося, він не стуляв очей усю ніч.

– Там на городі труп, – сказала я. – Мабуть, ліпше буде, якщо ти підеш поглянути.

Поки я переминалася з ноги на ногу й гризла нігті, Доґґер кинув на мене погляд, у якому можна було розпізнати щось схоже на докір, і щез у темряві кімнати, щоб опорядити своє убрання. За п’ять хвилин ми вже були на стежці поміж городиною.

Вочевидь, трупи для Доґґера не були дивиною. Ніби роблячи це все своє життя, він став навколішки, притис два пальці до шиї трупа, щоб намацати живчик. За погаслим, непритомним поглядом я здогадалася, що його там немає.

Далі без поспіху підвівся, обтираючи невидимий бруд із рук, неначе вони якимось чином були заражені.

– Я дам знати полковникові, – сказав Доґґер.

– Хіба не слід зателефонувати до поліції? – запитала я.

Довгі пальці Доґґера шкрябали неголене підборіддя. Скидалося на те, що він мізкував над невідь-яким важливим питанням: користування телефоном у Букшоу не заохочувалось.

– Авжеж, – нарешті озвався він, – думаю, слід.

Удвох тихою ходою ми попрямували в будинок.

Доґґер зняв телефонну слухавку й навіть притис її до вуха, але я бачила, що його палець ніяк не відпускав важеля. Він якийсь час сапав ротом і геть сполотнів на виду. Його рука почала зрадливо тремтіти, і я злякалася, що слухавка зараз упаде додолу. Цілком безпорадний, він бликнув на мене.

– Що ж, – сказала я, забираючи телефон собі, – не турбуйся, я зможу.

– Бішоп-Лейсі, 221, – промовила я в слухавку. Чекаючи на з’єднання, я подумала, що Шерлока потішив би такий