Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

порадив один піп-розстрига. Ото і став він Базілєвсов, хоча в народі його всі звуть Третяк, бо як справником став, менше третини з усього не брав. А коли ж був простим городовим, то звався П’ятак, бо з кожного рублика п’ять копійок собі брав. З підвищенням апетит у хлопця зростав. Цікаво, коли, борони Боже, у губернії піде, скільки там брати почне?

Справник усміхається, наче радий мене бачити. Он і підвівся, і обійнятися підійшов. А оченята злі. Не любить справник, коли в справи його темні лізуть. Нікого взагалі не любить, окрім грошей. Ото чув я, що зробив він собі в хаті велику залу і наприкінці кожного тижня приходить туди, розкладає там усі гроші зароблені. І асигнації, і монети, все до копійки. Хоч зала велика, а буває, що всю застеле грошвою і потім качається, наче лоша по траві, сміється, радіє. Отаке щастя у людини.

— Доброго дня, Якове Костянтиновичу, — кажу справнику. — Теж радий вас бачити. А розкричався, бо дуже вже засмутила мене звістка про арешт шановного Миколи Ісидоровича. Що ж це робиться, коли поважного банкіра зі славетної родини, основу імперії, наче п’яного візника хапають?

— А що ж нам ще робити, шановний Іване Карповичу, коли цей поважний банкір причетний до пограбування банку, який очолював? — каже, посміхається і в очі мені заглядає, сподівається розгубленість там побачити. Не побачить.

— А чи є докази під цією гучною заявою?

— Доказів поки немає, але є сигнал із Харкова про те, що могла бути у філії розтрата, яку Хомутинський і вирішив приховати через пограбування. Самі подумайте, охороняв банк під час пограбування його ж слуга, вважай, молочний брат, Панько, у всьому відданий Хомутинському. І цей Панько якимось дивом не почув, як стіну ламали, а коли арештували ми його, то чомусь у зашморг поліз і записку залишив, у якій провину свою визнавав, — каже і знову в очі мені заглядає з такою задоволеною пикою, наче ордена отримав.

— Дозвольте подивитися ту записку.

— Навіщо? — питає справник, і одразу задоволеність із його мордяки зникає.

— Для розуміння справи. В мене досвід великий, може, і вам чимось допоможу.

— Та ви ж не в поліції служили, — кривиться пан справник.

— А в охоронному відділенні, яке про безпеку держави піклується! — кажу так строго.

— А вам ця справа до чого, Іване Карповичу? Ви ж Хомутинському не сват і не брат. Їхали б до себе на хутір та кукурудзу вашу американську охороняли. Кажуть, у вас цього року врожай буде знаменитий.

— Дасть Бог, врожай буде. Але поки мій врожай тут, бо найняв мене Микола Ісидорович допомогти йому. Ось тому мені все треба, все цікаво, і ні на який хутір я не поїду, — кажу і всміхаюся ласкаво, наче мале до мамки.

— А може, ну його, Іване Карповичу? — справник зуби зціпив, набурбурився, жовнами грає, очі примружив. Наче вуличний собака перед тим, як вкусити. — Ви ж людина обережна, розумна. Навіщо вам якомусь грабіжнику прислужуватися? Не розумію.

— Грабіжником він стане тільки тоді, коли суд про те вирішить. А поки він добропорядний громадянин, якого арештували невідомо за що. Дякувати Богові, не під султаном турецьким живемо чи шахом персидським, де ані закону, ані правосуддя, а під государем імператором, ім’ям якого порядок тут встановлений. І згідно з порядком тим не можна людину без доказів хапати. Тим більше людину поважну, знатного роду.

Кажу я справнику, а він аж кривиться, наче червака у яблуці знайшов. І оченята такі злі-злі зробилися, аж палають ненавистю.

— Іване Карповичу. Ви ж теж не без гріха! — зашипів уже справник, наче гадюка отруйна, яких я достатньо надивився, коли служив у Туркестані. — От є в нас заява від конотопського обивателя Василя Талалайчука, який скаржиться, що ви йому дуло револьверне у вухо засунули, вбити погрожували, а він тепер недочуває, про що навіть довідка від тамтешнього фельдшера є. Я ту заяву під сукно поклав через повагу до вас Але можу і дістати. Треба воно вам, Іване Карповичу?

Ось тут мене пройняло. Якби не вмів триматися, так із кулаками кинувся б на цю гниду! Але тільки затремтів, кулаки стиснув і примусив себе всміхнутися. Спокій, тільки спокій. Коли починаєш із покидьками нервувати, то програєш. Нехай вони нервують.

— Якове Костянтиновичу, оце ви правильно сказали, що всі ми не без гріха. І я теж. Але от якщо вже турбуватися про здоров’я конотопського обивателя Василя Талалайчука, то тут треба додати, що з револьвером я приходив до нього не просто так, а тому, що він коней у мене вкрав. Так, тицяв дулом йому в вухо, був гріх, але тицяв виключно з виховною метою. Пояснював, що чуже брати — то і перед Богом, і перед людьми гріх. Можна сказати, викладав йому Закон Божий у скороченому вигляді. Що вухо пошкодив, то перепрошую, розумію — в роботі його конокрадській слух потрібний. Але вже хай якось так працює. У мене ж до вас запитання, чи не пора поправити Василю Талалайчуку здоров’я десь у Сибіру? І чому всі про Василя Талалайчука та роботу його знають, а поліція — ні? Може, це якось пов’язано з тим, що у шановного пана справника новий будинок з’явився на центральній вулиці, і коштує він стільки, скільки пан справник за двадцять років заробить, якщо нічого їсти і пити не буде?

— Ти на що натякаєш, мужик! — аж підхопився, блискавки очима кидає, грізний такий!

— На те натякаю, що сукно, під яким різні цікаві папери лежать, не тільки у вас є. То якщо хочете розібратися зі справою конотопського обивателя Василя Талалайчука — давайте розберемося, я не проти. Але повністю розберемося, зі з’ясуванням усіх деталей, як тієї, наприклад, звідки у вас такий шикарний виїзд у шість коней, і довідаємося, чи правду кажуть, що вороні ваші дуже вже схожі на коней, зниклих у старобільського поміщика Миколи Колонтая. Бо ж дивний збіг, що у Колонтая коні зникли, а за два тижні у вас виїзд з’явився пречудовий, — кажу тихенько і посміхаюся, бо отруту коли капаєш, то з посмішкою вона краще за все пече.

Ох, тут пан справник підскочив, наче на цвях сів.

— Ти мені не погрожуй! — кричить, слиною пирскає, узявся ящик у столі відчиняти, де в нього, мабуть, револьвер. Наче у гніві, але ж бачу,