Читати книгу - "Українська міфологія"

— «Розказувала жінка ’дна… шо роди приймала… Ага… Ходили баби по єгоди. Ішли по єгоди, та й йшли, а лізе, каже, жаба… Така велика жаба лізе, тóвстая. А другі жінки насмієлись, кажут: «Ось ції роди прóймеш?» Вона каже: «Прийму»… Та й вночі приїхали до єї та й забрали єї. Забрали. Та й прийняла вона роди. Прийняла роди… Но, каже, десь… а вони носили… груди, шоб грудь виссала дитина. Та й носили до жінки, та й виссала грудь, та й занеслó до хати, а та баба сидит, а та дитина, шо їй груді сосала, каже, познала по вповóвачови, з’єзане таким шнурком, шо то її невістки дитину приносили. Невістка в хати спала, а вони забрали, понеслó і принеслó. Такоє говорили стари баби».[85]

— «Е-е-е… То така було проблєма. Моє баба бабила зáвжди, і вóйна була, і вона приймала, поки гет того… но, Богу дєкувати, ничо’, — вона всьо хрестилась, Бога молилась, шоб їй ничо’… А то баба… приїхали до єї — ходи… будять, пруз окно… стукают в окно, ходи, роди приймеш, те й те вродилось… Баба вийшла надвір, каже — я далеко не зайдý. Ми тебе, ка’, завезем. Їй вдало, шо вони на шось посадили, а вони її на гулляку (а то чурти приїхали). Її везлó-везлó, і туди привезлó, а вона бачить, шо то не тиї, шо треба. То баба сама себе спасала. Стали єї… а вона каже — «Де ж тиї роди, шо витé мене везéте?» А вони кажут: «Зара побачіш». Але вона побачіла… тепер фигури ставлять, а то — крижова дорога (та туди йде, а та туди), — а вона ’дразу з теї гулляки як упала на крижову дорогу — і всьо. А вони кажут: «Ну, спаслася». І вона всталась жіва. О. А є, вельми баби, єй ж тоже недобре».[86]

Характерно, що чорти в подобі «панів» дуже часто їздять добре запряженими бричками:

— «На Йвана в нас по зілля ходять, та й ми з сестров пішли. То ми рвемо собі, а так по полю коні такі їдуть з колісницею, такі червоні, гарні, — а ми ж на чужому полі, та й я кажу до сестри, шо сховатись треба, бо ми на чужому полі траву чиюсь толочим. Та проїхала та колісниця, а на ній панок такий гарний. А ми з сестрою пішли далі трави рвати — а сліду-то від тої колісниці нема… То таке було, власними очима бачила, не то шоб байка».[87]

— «То на самого Купала ми збирали лікарське зілля. Нам тато казав, які лікарства треба рвати, бо в мене дід був ворожбит, а мому батькові передав то. Ото рвем ми з сестрою, а я дивлюся, а то коні такі червоні, так як через дорогу від нас, а злякавсь так, і кажу: «Сховаймося за корні, бо зара[з] той хазяїн буде нас сварити, чо’ ми траву толочим, а ше де татові скаже». А сестра: «Де? Де?» Ми присіли, а потім як встали, то вже нічо’ нема, а вона каже: «Де? Я нічо’ не виділа». А я кажу: «Ходи, я тобі слід покажу», — бо то ж видно в траві слід, як проїдеця. А як ми прийшли — то ніде сліду ніякого».[88]

Доволі популярні в Україні бувальщини та оповідки про так звані «чортівські гулянки». «Пани» запрошують музиканта пограти на весіллі, а на ранок, коли «чортівня» втрачає силу, той виявляє, що він на купині, а частувався протягом усієї забави коров’яками:

— «Йшов я, каже, з свадьби (на баяна грав). Йду-йду, зайшов туди, де Йож живе. Як я туди зайшов — якась нечиста сила завела. Сів я на купині, і так ту гармошку ростягую, так граю… Грав-грав, коли, каже, де не взялись да: «Грай, дядьку, в нас сьо’дні весіллє», — а я все граю, а я все граю. Танцювали-танцювали, а тодє півні заспівали. Заспівали півні — всьо — ниде ничого немає. Я дивлюся — а я на купині, і ниде ничого немає».[89]

— «Коли діявол ходит? Удень, у час днє, на смеркý, як смеркає, сонце заходит, як сходит, і в час ночи. Ото його. Оден тоже, а во з Глуши, грав. Грав. На васіллі грав. ну, тим во грав, то ж ще за Польщи, — скрипкаю. Грав-грав, і тогó… ну і… іде додому з васілля. Іде додому, аж перейшли хлопци. Конякаю. Ходімо, каже, нам пограєш на васіллі. Заїхав, взяли його посадили на бричку на кóней, повазлó… Повазли, і там він грав. Вони, каже, так танцьовали, скакали, і йому давали пити і їсти, — і він устав рано під кракóтаю. Давали, пробачте, гамняки їсти кінські, і сцикуни, пробачте, кінські пити. І вони його там напоїли і накормили і пудложили пуд кракóту. Як тако дерево вивернецця, та й… називаєцця кракота — виворот. І вони там вот… То він тиждень не міг прийти додому. По ліси шатався. Пришов додому — не вірив, шо то його хата. То вони мніго тоді тиї, о-о-о…»[90]

Люблять чорти так пожартувати не лише з музикантами, а й зі звичайними селянами, особливо якщо людина трохи «під мухою»:

— «Була в селі свадьба, а він жив там в ліси, на хутори, далеко жив од села. То в родини була свадьба. Мартин старий. Він був на свадьбі у родичоув, ну і собі вночи плентаєця випивший додом. Каже — доганєють: їде два пáни. Сидєть на… сідло таке виробляне, в капалюшєх сидєть: «Дєдушка! Сядай пудвеземо!» Ну, каже, я й сів… Ка’, думаю — а, п’яний, шоб де хто їхав. Под’їду, бо п’яний, так далеко. Подумав тако, аж то, каже, й под’єжджєють. Чорних коний пара й два пани сидить на возу: «Сядай, дєдушка, пудвезем». Каже: сів і їду. Їду-їду. Але, каже, дивлюсь — ни туди їдуть, де моя дома. А чуть управо, каже. А там у нас вправо — ліс такий. Ялинá називаєм. Йолки такие великие ростуть. Густо. Каже, їхав-їхав — шось-то не то. Я, каже, «во ім’я Отца і Сина, і святого Духа» перехрестився. Аж то каже: «Ш-ш-ш-ш-ш!..» Як зашуміло, і нема ни тих коний, ни тих панив, а я, каже, сиджу — йолка зрубана. І сиджу, каже, на тому. Де ж то, каже, я? Роздивився — о, то то я