Читати книгу - "Пульт Ґвенді"

Та то було тоді, а це — зараз; цього літа ніяких більше бабусиних купальників. На початку червня місіс Пітерсон та Ґвенді їдуть до торгового центру в середмісті Касл-Рока й повертаються додому з парою барвистих бікіні та в’єтнамками під колір. Один купальник яскраво-жовтий, а другий — навіть ще яскравіший — червоний, у дрібний горошок. Жовтий швидко стає улюбленцем Ґвенді. Вона нікому не зізнається, але, зачинившись у кімнаті й оглядаючи себе в повен зріст у велике дзеркало, потайки вірить, що схожа на дівчину з реклами «Коппертону».[18] Це не може не радувати її.

Та справа не лише у вкритих бронзовою засмагою ніжках і крихітних бікіні в горошок. Інші речі також покращились. От, до при­кладу, взяти хоча б її батьків. Вона ніколи не доходила до того, щоб охрестити своїх маму й тата алкоголіками — не зовсім так. Принаймні ніколи нікому вголос. Але вона знає, що колись вони пили забагато, і вважає, що розуміє причину цього: колись у минулому, мабуть, десь у той час, коли Ґвенді закінчувала третій клас, її батьки розкохали одне одного. Просто як у кіно. Щовечірні мартіні й ділова секція газети (для містера Пітерсона) і неквапний джин із тоніком і любовні романи (для місіс Пітерсон) поступово замінили сімейні прогулянки навколо району після вечері і складання пазлів на столі в їдальні.

Більшу частину років у початковій школі Ґвенді страждала від цього сімейного розладу з відчуттям мовчазної тривоги. Ніхто не казав їй бодай і слова про те, що відбувається, і вона також нікому не казала й слова, особ­ливо мамі чи татові. Вона навіть не знала, як почати таку розмову.

Проте невдовзі після появи пульта все почало змінюватися.

Одного вечора містер Пітерсон прийшов з роботи раніше, принісши з собою букет маргариток (улюблених квітів місіс Пітерсон) і новини про неочікуване підвищення у страховій конторі. Вони відсвяткували це вечерею з піцою й морозивом і — несподівано — довгою прогулянкою навколо району.

Потім, десь на початку минулої зими, Ґвенді помітила, що вони перестали пити. Не стали пити менше, а зовсім покинули. Одного дня після школи, поки батьки ще були на роботі, вона обнишпорила будинок згори донизу й ніде не знайшла бодай пляшки з випивкою. Навіть у старому холодильнику в гаражі не знайшлося улюбленого пива містера Пітерсона — «Блек лейбл». Його замінив ящик «Дедз рут бір».[19]

Того вечора, поки тато пішов по спагеті до «Джино», Ґвенді спитала в мами, чи вони й справді кинули пити. Місіс Пітерсон засміялася.

— Якщо ти про те, чи ми записалися в спілку анонімних алкоголіків або ж пішли до отця О’Моллі й дали обітницю, то ні.

— То… чия це була ідея? Твоя чи його?

Мама Ґвенді прибрала невизначеного вигляду.

— Не думаю, щоб ми бодай обговорювали це.

На цьому Ґвенді все й облишила. Тут була доречною ще одна з татових приказок: «Дарованому коневі в зуби не дивляться».

А всього за тиждень — вишенька на вершині цього маленького дива: Ґвенді вийшла на заднє подвір’я попросити тата підвезти її до бібліотеки й отетеріла, побачивши, як містер та місіс Пітерсон тримаються за руки і посміхаються одне одному. Просто собі стоять там у зимових пальтах, їхнє дихання парує, дивляться одне одному в очі, ніби возз’єднані коханці з «Днів нашого життя». Ґвенді, широко відкривши рот, застигла на місці й споглядала цю несподівану сцену. Сльози пекли їй очі. Навіть не могла пригадати, як давно не бачила, щоб вони ось так дивились одне на одного. Може, і взагалі ніколи. Заклякла на місці біля кухонної веранди — навушники бовтаються в руці, одягненій у рукавичку, — вона подумала про містера Ферріса та його магічний пульт.

«Це він зробив. Не знаю, як і чому, але це він зробив. Це не лише я. Це щось типу, як… не знаю…»

— Парасоля, — прошепотіла вона, і мала слушність.

Парасоля, яка може захистити її родину від сонця й сховати від дощу. Усе було гаразд, і поки не здійметься сильний вітрище і виверне цю парасолю навиворіт, усе й далі буде о’кей. Та й чому це має трапитись?

«Цього не трапиться. Не може трапитись. Не поки я приглядаю за пультом. Я мушу це робити. Зараз це мій пульт».

8

Увечері четверга, на початку серпня, Ґвенді несе сміттєву урну до кінця доріжки, коли до тротуару підкочується Френкі Стоун у своєму синьому «ель каміно». З програвача в машині волають «Роллінг Стоунз», і Ґвенді вловлює запашок марихуани, що лине з відчиненого вікна. Він вимикає музику.

— Хочеш покататися, лялю?

Френкі Стоун виріс, але не в хорошому розумінні. На голові в нього жирне каштанове волосся, обличчя подлубане слідами від акне, ніби від пострілу з дробовика, а на одному плечі — саморобне татуювання «AC/DC». До того ж від нього страшенно смердить потом, гіршого випадку Ґвенді не пам’ятала. Ходять поголоси, ніби він підсипав снодійного дівчині-хіпі на концерті, а тоді зґвалтував її. Може, воно й неправда — вона знає, які ниці чутки розпускають дітлахи, та він уже точно схожий на когось, хто б підсипав снодійного у склянку дівчині.

— Не можу, — каже Ґвенді, шкодуючи, що не вдягла чогось іще, крім шортів, зроблених із джинсів, і майки. — Треба робити домашку.

— Домашку? — супиться Френкі. — Та ну, хто ж, блядь, робить домашку влітку?

— Це… у мене літні курси в громадському коледжі.

Френкі висовується з вікна, і хоча він усе ще за добрі десять футів від неї, Ґвенді чує запах його подиху.

— Ти ж не обманюєш мене, правда, красунечко?

— Я не обманюю. Добраніч, Френкі. Треба йти додому й сідати за книжки.

Ґвенді розвертається і починає йти доріжкою, почуваючись добре через те, як відшила його. Не встигла зробити чотири-п’ять кроків, коли відчула, як щось важке б’є її ззаду по шиї. Вона викрикує — не від болю, а від несподіванки, і повертається до вулиці. Біля її ніг ліниво крутиться пивна бляшанка, випльовуючи піну на тротуар.

— Ти така ж, як і решта зарозумілих сучок, — каже Френкі. — Я думав, ти інша, але це не так. Вважаєш себе аж надто хорошою для будь-кого.

Ґвенді здіймає руку й потирає шию. Там уже встиг з’явитися болючий набряк, і вона здригається, торкнувши його.

— Тобі треба забиратися, Френкі. Поки я не привела батька.

— Та пішов твій батько нахуй, і ти пішла нахуй. Я знав тебе ще коли ти була нічим іншим, як сраною гидкою пампушкою. — Френкі наставляє на неї палець, ніби пістолет, і всміхається. — Воно ще повернеться. З товстих дівок виростають товсті тітки. Так завжди стається. Бувай, Ґуд’їр.

Із тим від їде геть, вистромивши з вікна середній палець, палячи гуму на шинах. І лише зараз Ґвенді дозволяє сльозам виступити і біжить до будинку.

Тієї ночі їй сниться Френкі Стоун. Уві сні вона не стоїть на доріжці безпорадна і з клубком у горлі. Там вона підбігає до Френкі і, поки той не злиняв, простягає руку крізь водійське вікно і хапає його за ліве плече. Викручує, поки не починає чути — і відчувати, — як під її руками тріщать кістки. А поки він верещить, вона приказує: «То Френкі Стоун — крутий пацан? Закладаюсь, ти й свого хуя знайти не можеш. Не треба було нариватися до Королеви Пульта».

Вона прокидається