Читати книгу - "Кишеня, повна жита"

— Я хочу запитати вас ще про одне, міс Ґросвінор. Чи мав містер Фортеск’ю звичку носити збіжжя у своїй кишені?

Міс Ґросвінор подивилася на нього з невдаваним подивом.

— Збіжжя? У кишені? Ви хочете сказати, для того, щоб годувати голубів або якихось інших птахів?

— Могло бути, що й для цього.

— О, ні, звичайно ж, ніякого збіжжя він не носив. Містер Фортеск’ю? Годувати голубів? О, ні.

— Чи міг він мати сьогодні ячмінь — або жито — у своїй кишені з якоїсь особливої причини? Наприклад, як зразок для якоїсь оборудки з торгівлі зерном?

— О, ні. Сьогодні пополудні він чекав промисловців з Азії, які торгують нафтою, з компанії «Ейзіетік Ойл». І ще домовився про зустріч із президентом будівельної компанії «Аттікус Білдинґ Сесаєті»… Більше нікого він не чекав.

— Ну, гаразд, — і Ніл закрив тему та відпустив міс Ґросвінор помахом руки.

— Чудові в неї ніжки, — сказав констебль Вейт, зітхаючи. — А який нейлон…

— Ніжки мені анітрохи не допоможуть, — сказав інспектор Ніл. — Я залишився з тим, що вже мав. Кишеня, повна жита, — звідки воно там узялося?

Розділ четвертий

Мері Дав зупинилася на сходах і виглянула назовні крізь велике вікно над сходами. До будинку щойно під’їхав автомобіль, і з нього вийшли двоє чоловіків. Вищий із них стояв кілька хвилин, обернувшись спиною до будинку, певно, роздивлявся околицю. Мері Дав замислилася, що то можуть бути за чоловіки. Либонь, інспектор Ніл та один із його підлеглих.

Вона відвернулася від вікна й подивилася на себе в дзеркало на повен людський зріст, що висіло на повороті сходів… Побачила скромну жіночу постать із бездоганно білим комірцем та манжетами на сукні кольору беж. Її темне волосся було розділене на дві половини й зачесане назад двома блискучими хвилями, утворюючи вузол на потилиці. Губна помада, якою вона користувалася, мала світло-рожевий колір.

Загалом Мері Дав була задоволена своїм виглядом. Ледь помітно всміхаючись, вона стала далі спускатися сходами.

Інспектор Ніл, оглядаючи будинок, говорив сам до себе: «Подумати тільки, вони називають його хатиною. «Тисовою хатиною»! Яка манірність притаманна багатіям!» Таку хатину інспектор Ніл назвав би палацом. Він знав, що таке хатина. Він виріс у хатині. Хатині, що стояла біля садиби Гартінґтон-Парк — громіздкої будівлі в неокласичному стилі з двадцятьма дев’ятьма спальнями, яку нині прибрав до рук Національний трест[7]. Та хатина була маленька, приваблива зовні й волога, незатишна та позбавлена будь-яких найпримітивніших санітарних зручностей усередині. На щастя, ті факти батьки інспектора Ніла сприймали як цілком природні й нормальні. Господарі садиби не брали з них плату за проживання, а до їхніх обов’язків входило лише відчиняти та зачиняти браму щоразу, коли виникала така потреба. Вони завжди мали вдосталь кролів, а іноді до їхнього горщика потрапляв і фазан. Місіс Ніл ніколи не знала втіхи користуватися електричною праскою, кухонною електроплитою, шухлядами кухонного буфету, гарячою та холодною водою з-під кранів, і їй ніколи не доводилося вмикати світло простим натисканням пальця на кнопку. Узимку родина Нілів присвічувала собі гасовою лампою, а влітку вони лягали спати раніше, ніж споночіє. Вони були здоровою й щасливою родиною, яка перебувала далеко поза межами свого часу.

Тому, коли інспектор Ніл почув слово «хатина», воно розбудило в ньому спогади про дитинство. Але цей будинок, який претензійно називали «Тисовою хатиною», був насправді одним із палаців, що їх собі будували багатії, а потім називали його «маленьким будиночком у сільській місцевості». Але він також не був у сільській місцевості, бо інспектор Ніл уявляв собі сільську місцевість зовсім інакше. Це була велика й масивна будівля з червоної цегли, що більше витяглася в довжину, аніж угору, з великою кількістю фронтонів та вікон зі свинцевими шибками. Сад був геть штучний — з клумбами для троянд, з альтанками та басейнами — і, виправдовуючи свою назву, мав також чимало підстрижених тисових живоплотів.

Тисів тут цілком вистачило б для кожного, хто захотів би добути сировину для виготовлення таксину. Праворуч, за обплетеною трояндами альтанкою, зберігся клапоть первісної природи — величезне тисове дерево, яке зазвичай ототожнюють із цвинтарями; його широкі віти підтримувалися підпірками — такий собі Мойсей лісового царства. «Це дерево, — подумав інспектор, — стояло тут задовго до того, як почалося вторгнення на природу новоспоруджених будівель із червоної цегли. Воно стояло тут раніше, ніж були розбиті майданчики для гри в гольф, а модні архітектори стали прогулюватися тут із багатими замовниками, розповідаючи їм про переваги тих або тих ділянок для будівництва. А що воно було цінною пам’яткою старовини, то тисове дерево зберегли, зробивши його частиною нового краєвиду, і саме воно, либонь, дало назву збудованій поруч із ним резиденції «Тисова хатина». І, можливо, саме ягоди з цього дерева…»

Інспектор Ніл урвав свої марні розумування. Треба працювати далі. Він натиснув на кнопку дзвінка.

Двері відразу відчинив чоловік середнього віку, який цілком відповідав тому образові, що склався в уяві інспектора Ніла після розмови з ним по телефону. Чоловік, наділений якоюсь фальшивою вродою, хитрим поглядом і рукою, що ледь помітно тремтіла.

Інспектор Ніл відрекомендувався, відрекомендував свого підлеглого і з приємністю помітив миттєвий зблиск тривоги, що промайнув в очах дворецького… Проте Ніл не надав особливого значення тому зблискові. Вельми сумнівно, щоб він мав якийсь стосунок до смерті Рекса Фортеск’ю. То була, либонь, цілком автоматична реакція.

— Місіс Фортеск’ю ще не повернулася?

— Ні, сер.

— А містер Персівал Фортеск’ю? А міс Фортеск’ю?

— Ні, сер, не повернулися й вони.

— Тоді, будь ласка, покличте міс Дав. Я хотів би поговорити з нею.

Дворецький злегка обернув голову.

— Ось вона, міс Дав, — спускається сходами.

Інспектор Ніл спрямував свій погляд на міс Дав, яка спокійно спускалася широкими сходами. Цього разу образ, створений його уявою, не відповідав реальності. Підсвідомо слово «економка» він поєднував із жінкою великою й владною, одягненою в чорну сукню і з в’язкою ключів, що дзвеніли десь під фартухом.

Інспектор був не готовий побачити маленьку елегантну постать жінки, що спускалася до нього. М’які, ніжно-голубині відтінки сукні, білий комірець і білі манжети, акуратне хвилясте волосся, слабка витончена усмішка Мони Лізи. Усе це чомусь здавалося трохи нереальним, так, ніби ця молода жінка, не старша за тридцять років, грала якусь роль. «Ні, не роль економки, — подумав він, — а роль Мері Дав». Вона