Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Тепер весна приходить неточно, із запізненням, іноді її навіть не побачиш, і пора року якось непомітно із зими та холоду переходить у літо.

А тоді…

У нашій квартирі виставляли подвійні рами, перекладені ватою з дрібно нарізаним червоним і синім гарусом. Обережно виливалися в раковину склянки з сірчаною кислотою. Відклеювались вікна, і в кімнати вривався березень! Холодний, що пахтів ще морозцем, гамірний, голубий і сонячний.

На вулиці хлопчики пускали по калюжах свої класичні кораблики з газетного паперу і бігли за ними вниз з гори…

А повітря! Боже, що це було за повітря! Кришталеве, крижанисте, яке вдовольняло спрагу і заливало душу радістю! Перехожі злегка п’яніли від нього, як і всі підпилі, робилися добрішими і м’якішими, частіше посміхалися, рідше супились.

Українські дівчата з великими очима тицяли в руки букетики синіх і білих пролісків та фіалок, перехожі купували їх так, як ніби це було невідворотно і природно, і тільки цього вони й чекали всю зиму.

Вранці цього дня кухарка Наталка приносила з базару теплі, тільки-но випечені «жайворонки» зі складеними крильцями і з чорними родзинками замість очей, і казала:

– Ну, паничу, вітаю вас!

Потім з маленької кімнатки-конури, відгородженої від парадної передпокоєм, висовувалась глуха тьотя Соня – третя і найстарша з маминих сестер. Вона говорила тільки по-українському:

– Ось тобі, шибенику, конхветки, тільки не їж усі зразу! – і дарувала мені круглу коробочку монпансьє. Вони були дуже смачні. І це було все. Далі я не пам’ятаю, щоби хто-небудь робив подарунки. А втім, якось мені подарували голубий м’ячик. Але він був з діркою».

У ранньому дитинстві Сашка не стало батька і матері. Його, насильно розлучивши з рідною сестрою, виховували родичі, які при всьому їхньому бажанні не могли замінити йому батьківське тепло.

«Мені виповнилось десять років. Я тримав іспит у підготовчий клас Київської першої гімназії. Іспит я здав блискуче – на п’ять. Тільки по Закону Божому отець Семен задав мені підступне запитання:

– Якого дня Бог створив мишей?

Як відомо, створення світу йшло за визначеним розкладом. Був точно вказаний день, коли Бог створив тварин. І цей день мені був точно відомий, але я ніяк не міг собі уявити, щоб Бог займався створінням непотрібних і шкідливих гризунів. Тому, подумавши, я сказав:

– Бог мишей не створював… Самі завелись!..

Екзаменатори розсміялися. І все ж я отримав п’ять.

Весь підготовчий і перший класи я навчався відмінно. Потім щось наче трапилося зі мною. Що саме – не відаю. Але я став вчитися гірше й гірше. І нарешті мене вигнали з другого класу тієї аристократичної гімназії, яка на той час стала називатися Імператорською 1-ю Олександрівською гімназією і зовсім «задерла носа». А втім, на гімназичному жаргоні вихованців її, як і перше, називали «карандашами», не дивлячись на те, що над гілочками їх срібного герба з’явилася зверху імператорська корона.

Мене перевели до гімназії простішої. Була вона на «Новом строении», на Великій Васильківській вулиці, і йменувалася «Київська 4-а гімназія». Ми всі, хлопчики, були патріотами своїх гімназій, зневажали інші гімназії. Але найбільше задоволення полягало у тому, щоб лупити «карандашів», «аристократів».

З трудом переходив я з класу в клас, з переекзаменовками і двійками, і нарешті був урочисто вигнаний із п’ятого класу.

У чому ж тут річ? Адже я був тямковитий і не дурний хлопчик.

Очевидно, в неправильному вихованні. Тітка моя, Марія Степанівна, молода, але досить зіпсована самодурством, не мала аніякої уяви про виховання дітей, і тим більше хлопчиків. Вона сердилась, кричала і змушувала мене сидіти з підручниками до півночі. Погуляти, побігати з друзями, покататися на санках чи ковзанах мені не дозволялось.

Власне, тітка й навіяла мені відразу до навчання.

– Ти двієчник! – суворо говорила вона.

А якщо я все ж таки вивчав уроки, все одно наказувала:

– Повторюй пройдене!

– Вчи далі!

Тобто я був прикований до підручників, як каторжанин до ядра, і виходу не бачив ніякого.

«Вчи не вчи – рятунку немає!» – думав я і став обдурювати її і манкірувати навчанням. У задачник Євтушенського, наприклад, я клав яку-небудь цікаву книжку – «Таємничий острів» Жюля Верна або «Вершник без голови» Майн Ріда. Вдаючи, що я вчу, я бубонів щось уголос, щоб тітка думала, ніби я працюю, і запоєм читав ті цікаві романи. А в гімназії у відповідності із моїми знаннями йшли одиниці та двійки.

Дома за такі оцінтки мене по суботах чекала кара. Тоді я став підробляти оцінки, переправляючи їх на четвірки й п’ятірки. Врешті-решт, все це стало явним.

Чоловік Марії Степанівни, Іларіон Якович, був загалом добрий і тихий чоловік, але зовсім безвільний. Він нічого не мав проти перебування в його домі «бідного родича» і ніколи не шкодував грошей ні на оплату мого навчання, ні на мій одяг, хоч отримував скромне жалування, щось біля двохсот рублів на місяць. Але коли рішуча дружина вимагала екзекуцій, тихий Іларіон Якович нещадно сік мене на кухні козацькою пугою. Ці катування тільки озлоблювали мене. «Врятувати» мене, очевидно, вже було неможливо. Тим більше, що душа моя тяглася зовсім не до математики, а до мистецтва…

Лежачи ночами на скрині в передпокої, на грубому солдатському килимі, увесь у синяках, побитий і зневажений, я гірко плакав і люто мріяв про те, як я колись обіллю бензином тітчине ліжко, і як вона буде корчитися у полум’ї, і як згорить увесь цей проклятий дім. Тепер я, звичайно, дивлюсь на все це іншими очима. Врешті-решт, виховувати чужих дітей ніхто не зобов’язаний, і я обходився їм, очевидно, в немалі гроші. Спасибі, що хоч не помер з голоду…»

Маленький Сашко заздрив своїй двоюрідній сестрі, якій дозволяли відвідувати драматичну школу Лисенка, йому подобалось слухати спів кобзарів та лірників, церковний хорал. Патефони були тоді не у всіх, тож жива музика і сформувала естетичну пристрасть майбутнього артиста. Але артистом Вертинський стане пізніше, а тоді…

«Я виростав вовченям. Почав красти, цупив гроші з комода, відкриваючи його ключами, забутими де-небудь, прихоплював дрібні речі і продавав їх на товкучці. За крадіжки мене били ще сильніше і ще наполегливіше. Але я і далі крав, і як з мене не вийшов злочинець, досі збагнути не можу. За всіма законами логіки, я мусив би стати злочинцем».

Тоді ж