Читати книгу - "Жахослов"

У кінці глухого провулка виднівся брудно-коричневий фасад триповерхового будинку. Він міг здатися покинутим складом, якби не блиск газових ріжків над незугарними дверима і не світло каміна, що спалахувало всередині.

Початково це була будівля жіночої католицької школи. 1791 року, в розпал антицерковних безчинств епохи Терору,[38] знавісніла юрба ввірвалася сюди – і миттєво протверезіла, побачивши свіжі трупи черниць і учениць посеред перекинутих склянок і розлитої отрути. Бажаючи врятувати їх усіх від гільйотини, директорка школи наказала додати миш’яку до ранкових порцій молока. Відтоді за цією адресою по черзі розташовувалися кузня, лігво фальшивомонетника, лекційна зала і студія скульптора. Поза сумнівом, керівництво Театру Жахів дещо перебільшувало, але, з їхніх слів, історія цього місця рясніла кривавими подіями: дуель між ковалями-суперниками, що билися на кувалдах; поліційна облава, під час якої загинуло чимало невинних людей; серія публічних вівісекцій, що завершилася вбивством горе-анатома, у якого вирвали легені просто на його робочому столі; і три натурниці, задушені божевільним асистентом художника, чиї тіла були збережені у воску задля потреб, про які не годилося говорити вголос.

Дванадцять років тому імпресаріо Жак Гюло[39] дешево придбав будівлю і ціною неабияких витрат перетворив її на театр. Початкові афіші пропонували до уваги глядачів клоунів, комічні пісенні номери й акторів у відверто кумедних костюмах тварин. Зрештою відвідувачі погодилися з тим, що важко сміятися в стінах, які бачили стільки жахіть. Після провального останнього виступу месьє Гюло намастив обличчя білим гримом і повісився на сцені перед порожніми кріслами. Злі язики жартували, що якби він утнув таке перед повним залом, прибутки театру злетіли б до небес. Як каже циркове прислів’я, хочеш заманити публіку – дай їй те, що вона прагне бачити. І цей урок не пропав марно для спадкоємців месьє Гюло, які перетворили Театр Жартів на Театр Жахів. Стіни, непридатні для сміху, сповнилися нестямними криками.

Кейт була в провулку не сама. Юкі щойно пройшла повз жонглера, але повернулася назад, нібито охоплена звичайною людською цікавістю. Вона влилася в потік відвідувачів, яким не треба було кривавих слідів, щоб знайти дорогу до театру. Кейт помітила їхні бліді обличчя з пересохлими губами і збудженими поглядами. Це, мабуть, habitués.[40] Невдовзі мала з’явитися Клара. Кейт пропустила інших вперед, до дверей, які зі скрипом відчинилися, наче самі собою.

Старушенція в касі мляво видавала блакитні billets.[41] Вхід до забігайлівки в глухому провулку коштував майже як квиток до «Гранд Опера». Свіжі цифри, намальовані поверх бляклої дошки, свідчили про те, що ціна змінювалась кілька разів у міру зростання популярності закладу. Месьє Ерік, прибічник високого мистецтва, міг би розлютитись, побачивши таку нахабну конкуренцію. Може, це була ще одна причина, через яку агенція «Привид Опери» так зацікавилася l’affaire Guignol?[42]

Із квитком у руці Кейт ступила за завісу, яку притримала для неї гнучка жінка в чорному трико і масці Ґіньйоля. Вона приєдналася до дивної урочистої процесії, що рухалася вниз хиткими сходами до неосвітленого коридору. Один чи двоє її супутників – як вона здогадалася, теж новачків – обмінювалися жартами, що глухо відлунювали в закритому приміщенні. Штучний туман клубочився над килимом, покритим витертими латками – від справжнього зношення чи заради художнього ефекту, вона не могла збагнути.

Оголошення – не гарно розмальовані плакати, а примітивні, майже офіційного вигляду – містили заголовки:

УВАГА: ЛЮДЯМ З НЕРВОВОЮ АБО ЖІНОЧОЮ ПСИХІКОЮ.

Кейт придивилася.

КЕРІВНИЦТВО ТЕАТРУ НЕ НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗДОРОВ’Я, ЩО МОЖУТЬ ВИНИКНУТИ ПІД ЧАС ВИСТАВИ… ВКЛЮЧНО З ТАКИМИ (АЛЕ НЕ ЛИШЕ ТАКИМИ), ЯК ВТРАТА СВІДОМОСТІ, НУДОТА, ПОСИВІННЯ ЧИ ВИПАДІННЯ ВОЛОССЯ, ІСТЕРИЧНА СЛІПОТА АБО ГЛУХОТА, НЕТРИМАННЯ КИШЕЧНИКА, МІГРЕНІ, КАТАЛЕПТИЧНІ НАПАДИ, ЗАПАЛЕННЯ МОЗКУ І/АБО СМЕРТЬ ВІД ПЕРЕЛЯКУ І НЕРВОВОГО ПОТРЯСІННЯ.

Кожен плакат обіцяв:

НІЧНІ ЖАХІТТЯ ГАРАНТОВАНО.

Кейт уже бачила, як Фостер Твелвтріз грає «Смерть маленької Нелл»,[43] і чула, як Вільям Мак-Ґонаґалл декламує «Крах мосту через річку Тей»[44]… Щоби порушити її сон, потрібно було дещо сильніше, ніж французьке шоу з привидами.

Дві жінки у формі медсестер вимагали, аби кожен підписав у двох примірниках бланк, що звільняє керівництво закладу від «відповідальності за тривогу, дискомфорт, чи погіршення стану здоров’я» тощо. Не впевнена, що цей документ має юридичну силу, Кейт згорнула свій примірник і вклала до програмки – на згадку. Лише закінчивши паперову тяганину, публіку впустили до глядацької зали.

Вона виявився завбільшки з провінційний лекторій або клуб. Крісла були дерев’яні й необбиті – у цьому місці люди сплачували не за комфорт. На відміну від великих драматичних і оперних театрів Лондона, Нью-Йорка й Парижа, цей розважальний заклад освітлювався не електричними лампами. У Театрі Жахів досі використовували газові світильники. Під склепінням даху красувалися рельєфні зображення янголів та святих – спадок католицької школи. Після століття насильства, що чергувалося із забуттям, свята компанія перебувала в жалюгідному стані: з поламаними крилами, безносі, із сороміцькими написами, з розбитими обличчями. Увесь зал, з амфітеатром, партером і ложами, ледве міг умістити 300 глядачів.

Кейт зайняла своє місце в центрі партеру, між немолодим чоловіком (мабуть, дрібним службовцем на пенсії) і щасливою родиною з п’яти осіб – гладким бюргером, його кругленькою дружиною і трьома дітьми, що були викапані батьки в мініатюрі. Після всіх попереджень і підписів Кейт була здивована, що на виставу пускають неповнолітніх.

Колишній службовець був, вочевидь, дуже поважною особою. Він щось схвально бурмотів над статтею в газеті «La Vie Française»[45] – консервативному католицькому виданні, що метало блискавки в усіх зрадників Франції. Зрадою вважалося проголошувати вголос чи в пресі, що капітан Дрейфус, наразі ув’язнений у бараку на острові Диявола,[46] не винуватий у шпигунстві. І, що найбільше дивувало Кейт: усі явно знали, що Дрейфус невинуватий, а справжнім зрадником є інший офіцер, на ім’я Естергазі. Газети на кшталт «La Vie», що виходили на гроші і за редакції могутнього Жоржа дю Руа,[47] досі оголошували образою для Франції піддавати сумнівам рішення військового суду – попри те, що його хибність була очевидна всім. Дрейфус був єврей, і лінія, яку вів дю Руа (і безліч інших антидрейфусівських коментаторів), набувала яскраво антисемітського характеру. Військовий лікар, обіцяючи підтримку фонду допомоги родині капітана Анрі (той наклав на себе руки, коли стало відомо, що він з патріотичних міркувань підробляв докази проти Дрейфуса), висловив побажання, що «краще б вівісекції