Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Залучив і штабс-капітана до одягання покійного. Одягати було ще важче, аніж роздягати. Ну, якось упоралися. Ледь встигли, коли прибув траурний екіпаж. Тіло повезли на цвинтар, де спочатку мусили відслужити панахиду, а потім уже провести церемонію прощання. Я відправив Тулякова з тілом, а сам залишився поговорити з сусідами покійного. Сусіди були люди служиві, бачили мало, а ось їхні покоївки та кухарки знали більше. Вони розповіли, що кілька місяців тому до інженера почала ходити жінка. Невисока тендітна білявка. Її кілька разів бачили на сходах, а одного разу — коли вона виходила з квартири інженера.

— Як ви думаєте, хто вона була? — спитав я.

— Та хто, хористка якась. Хіба порядна жінка вчащатиме до квартири, де живе самотній чоловік?

— Ну, може, вона брала у нього уроки, інженер був освіченою людиною, знав кілька мов, — зауважив я.

— Ага, чули ми ті уроки. Вона верещала, наче різана, а інженер стогнав! — доповіла служниця.

— Тут наче товсті стіни, як ви могли чути?

— Через вентиляційні ходи. Якщо залишити відчиненими двері до ванної, то сусіди вас добре чутимуть, — розповіла кухарка. — А час від часу вони злягалися просто у ванні! Уявляєте, які розпусники, наче їм спальні замало!

Про ванну я теж не розумів, бо ж там незручно. Але у панів же все інакше, то я вже не дивувався. Інші служниці теж підтвердили, що у інженера був роман. Хтось бачив його з букетом, хтось із тістечками та шампанським. Бачили і дівчину. Вона приїздила на візнику. Де жила, ніхто не знав. Навіть власники квіткового магазину та цукерні, де останнім часом активно скуповувався інженер. Я сподівався, що покійний Бревус надсилав коханій подарунки, і можна буде дізнатися її адресу. Але ні, купував завжди сам. Торгівці здогадувалися, що у нього роман, але дами серця клієнта не бачили. Повідомили, що в останній тиждень інженер брав у борг, обіцяв швидко віддати. А тепер ось як вийшло... Ніхто не чекав від пана інженера такого.

Я випив кави у цукерні і вийшов. Що робити далі, не знав. Треба було якось знайти ту жінку, вона б могла повідати щось цікаве. Але як ти її знайдеш, коли Петербург, чи той, Петроград, як його треба було тепер називати, — місто величезне, тут людині загубитися легко. Зупинив візника і поїхав знову до лікарні. Лікар Воздвиженський був на місці, я запросив його на обід.

— Порадьте якусь ресторацію, — попросив я.

Невдовзі ми вже сиділи за столом і очікували замовлення.

— Хотів спитати про зв’язування. Це у Петербурзі дуже поширено чи є якісь спеціалізовані заклади? — Я подивився на лікаря, той посміхнувся.

— Хочете спробувати, Іване Карповичу?

— А що б ви порадили?

— Ну, є кілька хороших закладів, де спеціалізуються на зв’язуванні. Наприклад, «Фіона» чи «Пелюстка». — Лікар солодко усміхнувся. — У мене є картка «Пелюстки» на знижку, як у постійного клієнта. Можу допомогти.

— «Пелюстка». А у працівниць цього закладу немає татуювань? — спитав я.

— Що? Яких татуювань? — чомусь занервував Воздвиженський.

— Ось тут, на початку шиї, троянда, — показав я на собі.

— Троянда? Яка троянда? — З лікарем трапився ледь не напад паніки. Він схопив цигарку, підкурив і глибоко затягнувся. — Нічого про це не знаю! — силувано відповів він, викуривши дві третини цигарки.

Я подивився на нього, посміхнувся.

— Що таке? — ще більше занервував Воздвиженський. — Чому ви посміхаєтеся, Іване Карповичу?

— Не можу зрозуміти, навіщо брехати найкращому сищику імперії, — тихо сказав я.

— Я-я-я не брешу!

— Брешете, лікарю. І тим мене ображаєте.

— Але я справді нічого не знаю! Тільки чутки!

— Які саме? — спитав я.

Лікар озирнувся навколо. Ми сиділи у кутку, я навмисно вибрав затишне місце.

— Ну, я не можу нічого стверджувати... — почав м’ятися лікар.

— Ви бачили такі татуювання? У жінок? — прямо спитав я.

Воздвиженський скривився, загасив недопалок, дивився у стіл і дрібно тремтів. Потім дістав із кишені піджака флягу, знову озирнувся, припав до неї, зробив кілька ковтків. Подав флягу мені.

— З цим сухим законом спиртне дуже подорожчало. Але нам, лікарям, це не страшно, у нас є спирт та фантазія. Спробуйте.

Я зробив ковток. Напій був міцний і смачний.

— Ну як? — поцікавився Воздвиженський. Він виглядав дуже схвильовано.

— Міцненьке, — кивнув я. — То ви бачили витатуювані троянди?

Він кивнув.

— За яких обставин?

— На трупах. Дві жінки і хлопчик.

— Що? — скривився я. — Хворі з лікарні?

— Ні. До нас привозять знайдених мертвих. Цих знайшли. Я проводив розтин. До мене приїхала одна жінка, попросила не вносити у звіт згадки про татуювання. Я спробував заперечити, але виявилося, що вона знає про мене все. Де я живу, де відпочиваю, хто мої друзі. Вона натякнула на нещасні випадки, які можуть траплятися з людьми. І дала двадцять рублів. Сказала сповіщати її, якщо будуть іще трупи з трояндами. Я пообіцяв. Іване Карповичу, я — звичайна людина, я не хочу неприємностей. Це ж ви герой, якому неприємності тільки в радість. А я хотів просто пожити, розумієте?

Нам принесли солянку. Лікар перелякано мовчав. Коли офіціант пішов, зробив іще один добрячий ковток із фляжки.

— Ви ж нікому не розповісте про нашу зустріч? — спитав Воздвиженський.

— Нікому. А та жінка, яка з вами говорила, як її звуть?

— Я не знаю, бо... — почав було лікар, але я його перервав.

— Слухайте, от ви ж читали мої оповідки?

Воздвиженський кивнув.

— То знаєте, як я ставлюся до людей, які намагаються мене обдурити. Не треба, лікарю, слово честі, не треба. Хто та жінка?

Воздвиженський нахилився над столом, ледь не вліз піджаком у солянку, до якої ще й не торкнувся.

— Її звати баронеса Грінвуд. Але я вам цього не казав. — Лікар кривився і так боявся, наче замість мене на стільці сиділа отруйна змія.

— Їжте солянку, дуже смачна, — сказав я. Лікар зробив іще кілька ковтків. Розчервонівся. Почав їсти. Невдовзі вже трохи заспокоївся. — Правда ж, смачна?

— Так, дуже, — кивнув Воздвиженський. — Перепрошую за нерви. Просто дуже погані чутки.

— Про баронесу?

— Про її контору.

— Контору? — здивувався я. — Що за контора?

Воздвиженський