Читати книгу - "Пісок і вино, MissStory"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хасан став інакшим.
Не різко, не гнівливо — навпаки. Його дотики стали ніжнішими, погляд — пильнішим. Він наче вслухався в її мовчання, вдивлявся в порожнечу між словами. Він оберігав її, готував сніданок, торкався пальців, коли думав, що вона спить.
Аміра відчувала себе наче під прозорим ковпаком. Безпечна. І ніби без повітря.
Одного вечора, коли небо вже сипало зірки на дах їхнього дому, Хасан мовчки підійшов і сів поруч. Тиша між ними не тиснула — вона пульсувала.
— Я тебе кохаю, — сказав він просто, без пристрасних заяв. — Але ти вже десь не тут. Не вся. Чи я помиляюсь?
Аміра не відповіла одразу. Вітер колихав її хустку, а серце стискалося.
— Я намагаюсь… бути твоєю. Щиро. Але щось розчинилось у мені. І я не знаю, як повернути все назад.
Хасан обережно торкнувся її руки.
— Я не вимагаю клятв. Але хочу, щоб ти пам’ятала: я боротимусь за тебе, навіть якщо мені доведеться стояти один проти всього світу.
Її пальці тремтіли, але вона не відняла руки. В ту ніч він кохав її з ніжністю, як дощ торкається пустелі. Не з пристрастю, а з вірою. Він не питав, кому належать її думки. Просто любив.
Дні ставали схожими на відлуння — повільні, м’які. Аміра почала вірити, що може знайти спокій. Її почуття до Дієго не зникли, але стали приглушеними, мов пісня з дитинства, яку чуєш, але вже не наспівуєш уголос.
А потім…
— Пані Аміро! — вбіг хлопчина, той самий, що часто носив листи через ринок. Він задихався. — Він… він у в’язниці. Дієго. Його схопили.
Світ завмер.
— Де? Коли? — вона схопила його за сорочку. — Що з ним?!
— Учора. На північній околиці. Хтось доніс. Кажуть — шпигун. Його тримають під землею. Без води. Без ліку.
Вона не чула вже більше нічого. Лише гул серця в скронях.
Вітер видирав із рук легкі речі, коли вона поспіхом запихала до торби воду, перевдягалась у скромніші шати, приховувала волосся й хустку глибоко натягувала на чоло. Ніхто в домі не бачив, як вона вийшла. Ні тінь, ні звук не видали її.
Вулиці нічного міста були як змовники — темні, спустошені, мовчазні. Її серце билося як барабан на марші: швидко, рішуче, голосно.
Вона знала, де шукати. Під східним муром, у темному прохідному тунелі, ховалася в’язниця для «особливо небезпечних».
Спочатку був лише сморід і металева тиша. А потім — голоси, кроки, і… погляд.
Його очі.
Дієго сидів, притулившись до холодної стіни. Побитий, закривавлений, але живий. Його очі — ті самі, в яких колись грало сонце Андалусії — тепер були повні болю й зневіри.
А потім він побачив її.
Їхні погляди зустрілися, і світ навколо на мить зник. Залишилося тільки це мовчазне «я тут» і «я чекав».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісок і вино, MissStory», після закриття браузера.