Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

хлібом — спроба якогось пекаря уникнути штрафу. Із добре натренованим зухвальством Кардель обирає собі сухар, розламує навпіл і кидає до рота. На нього допитливо поглядає якийсь констапель із горжетом на шиї, і Кардель називає свій пароль.

— Перепрошую?

Мікель пережовує, ковтає і робить нову спробу:

— Ісак Блум.

— Секретаря ще немає, зазвичай він з’являється пізніше. Якщо знаєш, де його кабінет, можеш узяти стілець і посидіти під дверима.

Кардель робить крок уперед і притишує голос:

— Чи є тут кава? Тільки не цитуй мені закон про заборону розкоші. У вас тяжка й виснажлива робота, цілими днями викладаєтеся заради справедливості. Як тут витримати без кави? Ви ж, мабуть, і конфіскуєте чимало? Не можу повірити, щоби десь тут не парувала свіжозварена кава в мідному казанку!

Констапель кілька секунд обдумує справу, а тоді киває на сходи, що ведуть донизу.

— Знайдеш за запахом. Скажеш, що від Юсефссона, то тобі плеснуть туди ще і бренвіна.

Кардель із вдячності ляскає чоловіка по плечу.

— Цей світ — безсоромна купа лайна, але щиро сподіваюся, що в наступному тебе чекає щедра винагорода.

Підбадьорений напоєм і з суттєво покращеним настроєм Кардель походжає під кабінетом Блума. Протез повісив на плече, а правою рукою розминає і гріє куксу. Стіни будинку відгонять нічним холодом, у печі постійно докидають дрів, але толку із цього мало. Кардель вихоплює поглядом огрядного секретаря, щойно той повертає за ріг коридору. Здивований і занепокоєний, Блум зупиняється, наче вкопаний. Кардель простягає свою єдину долоню для привітання.

— Ти не повіриш, Блуме, але цього разу я прийшов не для того, щоби скаржитися!

Увійшовши до кабінету, Блум сідає у крісло і заходиться терти лоба.

— Блуме, я прийшов дещо попросити в тебе.

Секретар зупиняє Карделя жестом.

— Ні, Карделю, дозволь мені. Я нічим не можу тобі допомогти. Ця справа вийшла за межі моїх повноважень.

— Блуме…

— Розумію твоє розчарування, але так наказав сам Ульгольм, а допоки він очолює управління, ми нічого не можемо вдіяти. Обіймати цю посаду він, вочевидь, буде ще довго, бо наділений усіма необхідними властивостями, що їх так цінують у палаці.

— Про що ти говориш?

Блум затинається, спантеличено морщить носа.

— А ти про що?

— Я прийшов попросити твоєї допомоги, нехай і неза­служеної. Йдеться про Петтера Петтерссона, який доне­давна був головним наглядачем Прядильного дому на Лон­гольмені. Точніше одним із двох головних наглядачів, якщо мені не зраджує пальтівська пам’ять.

Блум знімає окуляри, розгублено протирає очі та зітхає.

— Так, пригадую цього Петтерсона. Минулого року йому дісталося за те, що він до смерті забив знесилену ув’яз­­нену батогом. Однак його повернули на його посаду, особ­ливо не прискіпуючись, бо не знайшлося нікого іншого. То що з ним?

— Петтерссон пішов із життя наприкінці літа, поступив­шись у бійці якомусь безстрашному задираці. Будемо вважати, що його ім’я нам невідоме.

Кардель нависає над столом, а Блум трохи відхиляється назад, дотримуючи дистанцію.

— Петтерссон був дужий, як віл, він мав би битися краще. Мене цікавить, чи не було якихось особливих обставин чи подій напередодні того дня, коли його вбили.

— Ти ж і сам пальт, нехай і формально. Мабуть, маєш когось, у кого можна спитати напряму?

— Боюся, що шановний пан Блум переоцінює мою популярність. Пальти вважають мене прогульником і самозакоханим мерзотником, який цурається брудної роботи. Мені нічого закинути їм у відповідь на ці звинувачення.

Блум мовчки міркує, а Кардель знову сідає в крісло, щоби не заважати секретареві.

— Я вже й так перед тобою у боргу, Господь тому свідок. Ще й мало віддячую за твою доброту. Але йдеться про докази особливої важливості цієї справи. Благаю тебе, Іса­ку, допоможи!

— Гаразд. Можеш вважати це компенсацією за звільнення.

— Що ти маєш на увазі?

— Розумію, що ти ще нічого не знаєш, проте мені все одно дуже шкода. Еміль потрапив у немилість через втрату довіри. Від учора він persona non grata в управлінні, всі його попередні повноваження скасовано. Те саме, гадаю, стосується і тебе.

17.

На стукіт Вінґе не відповідає, тому Кардель натискає на клямку і двері зі скрипом відчиняються. У напівтемній кімнаті на ліжку сидить Вінґе, втупившись у стіл під вікном, за яким лише самі кам’яні мури. Дошки стільниці аж угинаються від ваги усіх тих пляшок, якими заставлений стіл. Кардель підходить ближче, бере одну із пляшок і відкорковує, щоби понюхати. Роззирнувшись, констатує, що пляшка в його руках — єдина відкрита, порожніх на підлозі ще немає.

— Непогана випивка, Емілю, мало не найкраща. Ще й так багато!

Вінґе байдуже киває, досі ні разу не глянувши на гостя.

Кардель підсуває один із двох наявних у кімнаті стільців і сідає між Вінґе та його скарбом. Мікель і сам дивується, як суворо звучить його голос, хоча щосили намагається себе опанувати.

— То це і є твій вихід зі складної ситуації? Пам’ятаю, чим це закінчилося попереднього разу. Довелося відмивати тебе від блювотиння і тримати, щоби ти сам себе не пошкодив, коли тебе трусило. Мушу ще раз повторити те саме, що казав тоді: якщо знову ступиш на цей шлях, більше звідти не повернешся.

Уперше їхні погляди зустрічаються. Вінґе мотає головою.

— Ти помиляєшся, Жане-Мішелю. Пляшки не мої. Я би навіть сказав, що це не зовсім пляшки.

— А що ж це таке?

— Це повідомлення. Бо вони саме так і стояли, коли я повернувся додому.

— Від кого?

— Від Ансельма Буліна. Тут усе ясно. Булін дає мені зрозуміти, що знає, де я живу, і може потрапити сюди, коли завгодно. Також йому добре відомі мої слабкі сторони. Звісно ж, це і своєрідний порятунок, хоча і досить жорстокий. Булін попередив мене під час нашої розмови, коли я його випробовував, а зараз великодушно пропонує мені ще один вихід: варто лише знову почати пити, як колись, і всі його та мої проблеми кануть у забуття.

— Скільки часу ти вже так сидиш?

— Не знаю. Відколи повернувся з поліцейського управління, здається це було вчора. А котра година?

— Ти задумувався над тим, щоби випити?

Еміль ковтає і проводить долонею по засохлих губах.

— Була така думка.

— Забудь про це. Мусить бути якийсь інший вихід.

Вінґе дивиться на Карделя запалими почервонілими очима.

— Який, Жане-Мішелю? Я вважав, що маю карт-бланш від поліції, а виявилося, що ні. Уся моя праця — коту під хвіст. У нашому розпорядженні немає жодних ресурів, ніхто нам не допоможе. Сама лише спроба щось зробити буде розцінена не як захист правосуддя, а як зухвале самозванство. Нас перетворили на бандитів і заворушників!

Кардель зривається на ноги, не в змозі стримати розгубленість, і починає походжати кімнатою туди-сюди, розмахуючи здоровою рукою. Він явно хоче щось сказати, однак слова застрягають у горлі. Нарешті пальт заспо­коює­ться і випалює:

— Ох, ні, моя голова не призначена для думання! Кожному своє. От я ж ніколи не просив тебе лупцювати матросів своїми хирлявими ручками? Я своє зробив, тепер твоя черга.

Вінґе хитає головою.

— Не можу. Я вже все передумав уздовж і поперек. Нічого не приходить до голови.

— Значить, думай іще!

Пальт дере на собі волосся, боляче зачіпаючи нігтями шрами від опіків. Нарешті обертається і навпомацки