Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

– Ох! – десь збоку пролунав болісний крик.
І одразу ж слідом грізний голос:
– Що там сталося?
Виявилося, що моя велична статс-дама сиділа на землі й майже плакала. Я одразу кинулася до неї.
– Стійте, Ваша Величносте, не біжіть! – скрикнула вже Аертіна. – Обережно! Леді Федеріка потрапила в кротовий хід.
Я стала йти, ступаючи обережніше. За цей час дівчата вже підняли Федеріку. Вона провалилася неглибоко, лише сантиметрів на тридцять, але підвернула ногу, яку тепер тримала на вазі, не намагаючись спертися на землю.
– Кевін, – далі пролунав ряд недрукованих виразів, – віднеси леді до машини. Поїдемо додому, відпочинете вже там.
І Його королівська Величність рушила до нас. Але не до машини. Побіжно оглянувши своїх гвардійців, він виділив найхудішого, майже хлопця, і підійшов до нього.
– Злазь з коня, – грізно звернувся до юнака, який миттєво злетів з жеребця. – Сядеш з кимось поруч.
Кордевідіон швидко застрибнув у сідло і поскакав до початку колони, де вже тупцював, очікуючи руху, кінь Бернарда.
– От як?!
Сказати, що я здивувалася, означає навіть і близько не передати те відчуття, що я зараз переживала. Виявляється, що все-таки мої пересування на колінах чоловіка і на чому там ще, були причиною нашої зупинки.
Зітхнувши та похитавши головою, я поплелась до машини. Ось халепа! Знову не встигла скористатися зручностями в польових умовах.
– Е-е-е... Як тебе звуть? – запитала я зніяковіло у водія. Як я не здогадалася раніше спитати?
– Робін, Ваша Величність.
– О, ще один Робін, – усміхнулася я. – Робін, чи далеко нам ще їхати залишилося?
– Якщо нічого непередбаченого не станеться, – блиснув білими зубами хлопець, то десь менш як годину.
Ну, треба ж! Палац вже майже під носом, а ми тут час втратили, поки мій чоловік себе до ладу приводив. Ох, не на добро цей його нестійкий настрій. Здається мені, що незабаром буде пред'явлення у вигляді ультиматуму.

Дін

Кордевідіон Тарлійський був злий на все і всіх. Перш за все, на себе самого. Якби він ще трохи проїхав із Наталею на колінах, то, швидше за все, влаштував би справжню виставу для своєї свити.
Дружина, ця бісова жінка, довела його до такого стану, що король готовий був вигнати всіх з машини й звалити свою незговірливу дружину прямо на сидіння.
Потім, вирішивши, що все ж таки не варто настільки шокувати своїх підданих, та й дружину, такою нестриманою поведінкою, він зупинив машину і, вискочивши з неї, рвонув до найближчих дерев. Тільки опинившись під захистом розлогого куща, Дін упав навколішки й, спершись долонями об землю, застогнав.
– Ваша Величність, з вами все гаразд? – пролунав через кущ стурбований голос охоронця.
– Все нормально. Я зараз вийду.
Проте одразу вийти не вийшло. Чоловік ще хвилин п'ять простояв на колінах, глибоко вдихаючи повітря і намагаючись заспокоїтись. Куди ж поділося його самовладання? Воно помахало Його Величності Кордевідіону Тарилійському ручкою і вирушило якнайдалі від нього.
Все це почалося з того моменту, як його королева мало не проскочила крізь Браму Світу.
Якби Олівія не закричала, то Дін навіть не зрозумів би, що сталося. Дзеркала він зі свого місця не бачив, а якби Наталя увійшла до кімнати, то наздоганяти її було б уже пізно.
У ту мить, коли він відтягував свою дружину, яка щосили боролася, від дверей, що вели в інший світ, у нього всередині ніби щось клацнуло.
Бажання негайно отримати її у свою постіль, щоб підтвердити шлюб і пред'явити права на її тіло та любов, просто вибухнуло в ньому. Коли він сказав Наталці, що йому боляче, він не кривив душею. Йому дійсно було боляче від думки, що дружина могла так легко його покинути.
Але її відповідь на звинувачення, що вона має чоловіка, заради якого вона негайно повернулася б у свій світ, добила його остаточно. Вона просто сказала: «І що з того?» – без жодних відмовок і виправдань.
Висновок напрошувався лише один – її серце вже зайняте. З цим Дін миритися не збирався. Він давно засвоїв, що багато розбіжностей згладжуються в ліжку. Але як заштовхати Нату в те ліжко? Це було питання номер один.А слідом за ним йшло питання номер два – як потіснити невідомого, який зайняв серце його дружини, і самому там влаштуватися, не менш ніж назавжди?
Ось тільки Дін переоцінив свою стриманість, коли сів в одну машину з дружиною і посадив її собі на коліна.
Біляве, як місячне світло, волосся, притягало до себе погляд, заманювало легенько торкнутися, закопатися обличчям у хвилясті пасма і вдихнути його аромат. Вона пахла одночасно ягодами малини та цвітом липи.
Її запах зводив чоловіка з розуму. Що з ним відбувається? Ніколи раніше такого не було, щоб йому хотілося понюхати жіноче волосся, шию, і, заплющивши очі, просто насолоджуватися ароматом своєї половинки, своєї обраниці.
Його роздуми перервав болісний вигук. Ось біда, знову якась неприємність на його голову.
– Що там ще трапилося? – запитав Кордевідіон, виходячи зі свого укриття. Врегулювавши всі питання, він наказав вирушати додому. Щоправда, до машини сісти вже не ризикнув. А то мало що?
Десь за годину королівський кортеж в'їхав на палацову територію.

Наталка

Поки Кевін, як завжди, витягував із машини Аертіну та Феклату, Його Величність прибула, щоб допомогти мені. А що мене витягувати? Сама ж можу вивалитися. Але ніхто на це уваги не звернув, тому без зайвих розмов прийняла допомогу, адже втомилася не менше за інших.
Дін підставив мені лікоть, і я, тримаючись за нього, пішла до сходів ґанку, де цього разу була лише варта. А ні, не лише. З дверей виглянула стурбована фізіономія першого радника, оглянула композицію з машин, людей, коней і запитально глянула на королівську Величність.
– У машині вона, – пояснив Дін, розгадавши невисловлене запитання, – ногу пошкодила. Іди, забери її та віднеси до кімнати, потім покличеш лікаря.
– Добре, Ваша Величність, – швидко погодився Мерід і кинувся виконувати доручення.
– Однак швидко бігає радник, – посміхнулася я, дивлячись услід помічникові чоловіка. – Часу не втрачає.
– Нато, – перервав мої думки Дін, – я хочу, щоб ти сьогодні повечеряла зі мною.
– А я, це...
Не знайшла, що відповісти, так зненацька мене застало це питання. Якось не хочеться сьогодні слухати ультиматуми. – А ти прийдеш. Відмовки не приймаються.
– Так я ж хотіла... – гарячково думала, що б такого вигадати. Чорт! Нічого не вигадується. Знала ж, що спільна поїздка ще боком вийде, але навіть не підготувалася.
О! Придумала!
– Так я ж хотіла з Талією поговорити, – повідомила важливу причину чоловікові, що суворо дивився на мене.
– Поговориш ще, встигнеш.
– Коли? – обурилася я. – Забере Артур Талію, і потім фіг вже їх сюди заманиш!
– І що означає цей фіг? – зацікавлено повернувся до мене Дін, зупиняючись біля сходів.
– Ось те й означає, що навряд чи хтось її сюди відпустить, – пояснила йому. До речі, згадала, що я теж хотіла поговорити з чоловіком. Поговорити! І нічого більше.
– Талія погостює у нас ще три дні, встигнеш побазікати з нею, – приголомшив мене Дін. – Я запросив її побути з тобою якийсь час. Артур завтра поїде додому, щоб заспокоїти родину.
– І він погодився залишити її в тебе?
Я здивовано подивилася на чоловіка, що посміхався:
– Не в мене, люба, а в тебе, вловлюєш різницю?
– Ну, вловлюю, не така вже я дурненька, як ти думаєш!
Прямо образливо, що за такі неввічливі натяки?
– Я ж не сказав, що ти дурненька, – Дін легенько клацнув мене по носі. – То що?
– Що-що? – я навіть забула, про що ми спочатку говорили, так він мене здивував.
– Ще причину для відмови шукаєш?
От проникливий який! Але я зробила ще одну спробу.
– Відпочити б, дуже втомилася, – простягла я, жалібно дивлячись на нього.
– А-а-а, в ліжко хочеш? – підозріло безневинним голосом запитав Дін.
– Ну, щось на кшталт того, – погодилася я, недовірливо дивлячись на хитру Величність. Ну, ду-у-уже невинний у нього тон.
– Може, компанію скласти?
Ось! Так і знала, що цим закінчиться.
– Ні, не треба, якось обійдуся без компанії.
– Яка ж ти безжальна, – констатував Кордевідіон. – Гаразд. На обід підемо? Вже давно розпочався.
– Ні, не хочу. Справді, дуже втомилася. Та й перекусили ми трохи в дорозі, поки ти показував майстер-клас у верховій їзді, – моя черга показувати невинний вираз на фізіономії.
А що? Королям можна, а нам, дівчаткам, ні?
– Наталю! – примружені чорні очі втупилися прямо мені в обличчя. – Не наривайся! Нерви у мене не залізні.
Відпустивши мою руку, величний чоловік почав підійматися сходами, залишивши мене приголомшену біля підніжжя. Потім обернувся і наказовим тоном сказав:
– Іди відпочивай. Вечеряєш сьогодні у мене в спальні, я зайду за тобою.
Ось як! Почалися пред'явлення, тож тепер на черзі ультиматуми.
Сумно зітхнувши, я пішла слідом за нахабною королівською особою до своїх покоїв.
– Пані! – підлетіла до мене Террі, тільки-но я переступила поріг. – Як я рада, що ви повернулися!
– Дякую, Террі. Я теж рада повернутися додому, – відповіла, усміхаючись і спостерігаючи за своєю метушливою покоївкою, яка ніби сто років мене не бачила.
Приємно, коли до тебе ставляться так тепло. Я раптом зрозуміла, що справді рада повернутися сюди, вже сприймаючи цей палац, як свій дім. І повторила:
– Я рада, що повернулася.
Приблизно за пів години я вже лежала на ліжку. Спочатку спробувала виставити з кімнати Террі, але нічого не вийшло.
– Його Величність наказав не залишати вас саму, пані. Якщо поряд немає нікого з фрейлін, я повинна бути невідлучно, – сперечатися зі служницею не мало сенсу, вона стояла на своєму.
Коли я видерлася на ліжко, Террі, побажавши мені приємного відпочинку, сіла в крісло, що стояло в кутку спальні, і притихла там.
Я, покрутившись з боку на бік, згорнулася клубочком і заснула, хоча спочатку просто збиралася дати відпочити ногам. Прокинулася від легкого стукоту у двері. Покоївка, що миттю злетіла зі свого сідала, прочинила двері й виглянула назовні.
– Пані, до вас дівчина, яка на вас схожа, – повідомила вона мені. – Її Ростон привів. Ви приймете її, чи нехай він її назад відведе?
– Ну, звичайно ж, Террі, нехай заходить, – я зручніше сіла і посмішкою зустріла свою майже близнючку, яка боязко пройшла на місце на дивані, вказане їй покоївкою.
При погляді на нього я знову посміхнулася, згадавши, яка з нього гарна барикада вийшла свого часу.
– Ти що не відпочиваєш, Таліє? – запитала привітно.
Що могло статися такого, що дівчина вирішила помандрувати палацом, який зовсім недавно викликав у неї просто жах? – Тобі виділили незручну кімнату?
– Ні-ні, – швидко запевнила мене відвідувачка, – все гаразд. Мене з татом поселили. Тільки тато спить, а я не знаю, що робити. Розумію, що це дуже велике нахабство з мого боку, але я думала, може, ви теж не спите і хотіли б просто поговорити. Перепрошую, якщо порушила ваш сон, – все це було вимовлено скоромовкою з опущеними в підлогу очима.
– Террі, де мій чоловік?
Треба дізнатися, коли він прийде за мною, щоб відвести до своєї кімнати і щось поїсти.
– Зараз спитаю, – покоївка зірвалася з місця і метнулася до дверей.
Талія проводила завзяту служницю боязким поглядом.
Дивно, що вона не боїться її так, як Кордевідіона. Невже Дін для неї страшніший за скелет? Пригадую, як я злякалася на першій зустрічі зі своєю кістлявою служницею.
Террі влетіла в кімнату зі швидкістю реактивного літака.
– Кевін сказав, що Його Величність у своєму кабінеті з паном Мерідом та капітаном королівських гвардійців. Вечерю наказав підготувати до дев'ятої.
– А зараз котра? – запитала я.
– Скоро сьома.
– Значить, ще встигнемо побалакати, – повідомила я Талії. – Террі, принеси нам з Талією щось попити. Було б чудово, якби Генія приготувала нам чай із квітів, забула, як називаються. Ну, її фірмовий напій.
Цей чай допоможе гості розслабитися, перевірено на особистому досвіді.
– Добре, пані, зараз принесу, – відповіла Террі й помчала до дверей – тільки п'яти блиснули.
Може, вона має моторчик десь під сукнею? Бігає, як обпечена.
Незабаром ми вже сиділи за столиком та пили чай із грозовника. Це просто неймовірно, скажу я вам. Ніколи раніше не пробувала нічого подібного. Трохи терпкий, кисло-солодкий, ідеально гарячий. Смакота!
Террі я відправила зі спальні під приводом того, що тепер не одна, тому нехай піде на кухню і допоможе Генії приготувати щось смачненьке для нас і наших гостей. Згідно кивнувши, покоївка вигукнула: «Добре, пані», – і кинулася на вихід.
– Террі! – крикнула я їй навздогін. – Через годинку повертайся, допоможеш мені зібратися на вечерю.
– Добре, пані, – почулося вже з-за дверей.
Я сьорбнула божественного напою і, заплющивши очі, мовчки насолоджувалася незвичайним смаком. Потім подивилася на кучеряву білявку навпроти мене і сказала:
– Ну, запитуй, що хотіла.