Читати книгу - "Місто дівчат"

У відчаї я глянула на тітку Пеґ — не знаю навіщо. Може, я хотіла почути від неї якісь заспокійливі слова чи поради.

Однак тітка Пеґ, заплющивши очі, відхилилася на спинку дивана. Мені захотілося струснути її за плечі, благати, щоб подбала про мене, щоб урятувала мене.

— Це й так станеться, — пробурмотіла тітка Пеґ.

Стен Вайнберґ серйозно кивнув на знак згоди. Він не зводив погляду зі своїх рук, згорнутих на тій до біса безневинній жовтавій папці. Він був схожий на директора похоронного бюро, який намагається зберегти свою гідність і спокій в оточенні розбитих, пригнічених родичів.

— Ми не зможемо завадити Вінчеллу написати про Артурову інтрижку, ніяк не зможемо, — сказала Олів. — І ясно, що він пліткуватиме про Едну, бо вона зірка. Але ж Вівіан твоя небога, Пеґ. Не можна, щоб через цей скандал її ім’я надрукували в газетах. Воно не відіграє жодної ролі в цій історії. А життя бідолашній дівчині зруйнує. Якби ти, Біллі, міг подзвонити своїм людям у студії й попросити їх втрутитися…

— Я вже десять разів тобі повторював, що студія нічим тут не поможе, — відповів дядько Біллі. — По-перше, це нью-йоркські плітки, а не голлівудські. І тут мої люди не мають блату. Та й навіть якби вони могли це вирішити, я на таке не піду. Кому ти хочеш щоб я подзвонив? Самому Зануку? І що — я маю збудити його серед ночі й запитати: «Агов, Дерріле, ти б не міг витягнути небогу моєї жінки з біди?». Може статися так, що колись мені самому доведеться просити Занука про послугу. Тому ні, тут мої зв’язки не допоможуть. Перестань поводитись як та квочка, Олів. Хай буде, що буде. Тиждень-другий молотимуть всяку гидоту, а потім забудуть. Як завжди. Усі це переживуть. Якась там статейка в газеті І взагалі, що тобі до того?

— Я все виправлю, обіцяю, — ляпнула я.

— Нічого ти не виправиш, — сказав дядько Біллі. — І взагалі, тримай ліпше язика за зубами. Ти й так наробила море клопотів за одну ніч, дівчино.

— Пеґ, — Олів підійшла до дивана і поторсала мою тітку за плечі. — Подумай. У тебе точно є якісь ідеї. Ти всіх знаєш.

Але тітка Пеґ тільки повторила:

— Це й так станеться.

Я дошкандибала до крісла й сіла. Я скоїла щось жахливе, завтра про це розпатякає жовта преса, і зупинити це неможливо. Дізнаються мої батьки. Мій брат. Усі, з ким я дружила в дитинстві і вчилася у школі. Дізнається весь Нью-Йорк.

Як сказала Олів, це зруйнує моє життя.

Досі я не дуже турботливо про нього піклувалася, сумнівів нема, та все ж мені не було байдуже і я не хотіла, щоб воно було зруйноване. Хоч як необачно я поводилася того року, десь глибоко в моїй голові сиділа думка, що колись я наведу лад у своєму житті і знову стану порядною дівчиною (що моє «виховання дасться взнаки», як сказав мій брат).

Але після такого скандалу й такого публічного розголосу про порядність можна було забути.

А ще ж Една. Вона вже дізналася. До горла знову підкотилася хвиля нудоти.

— Як Една це сприйняла? — наважилась запитати я. Мій голос підступно задрижав.

Олів глянула не мене — у її погляді було щось схоже на жаль, — але промовчала.

— А як ти гадаєш? — спитав у відповідь дядько Біллі, який і не думав мене шкодувати. — Та жінка тверда як кремінь, але її серце — з крихкіших матеріалів. Так, Вівіан, ця новина її дуже засмутила. Якби то ще одна дівка лизькалася з її чоловіком, вона б це ще якось пережила, але дві? І одна з них — ти? То як, Вівіан? Як вона, гадаєш, це сприйняла?

Я затулила лице руками.

Ліпше б я ніколи не народжувалася на світ.

— Ти займаєш дуже вже лицемірну позицію, Вільяме, — сказала Олів тихим, застережливим голосом. — Як на чоловіка з твоїм минулим.

— О Господи, як я ненавиджу того Вінчелла, — дядько Біллі проігнорував її слова. — А він мене. Напевно, запалив би об мене сірника, якби думав, що дістане гроші від страхової.

— Просто подзвони у студію, Біллі, — знову попросила його Олів. — Просто подзвони й попроси своїх, аби втрутилися. Вони все можуть.

— Нічого вони не можуть, Олів, — заперечив дядько Біллі. — Не з такою гарячою новиною. Надворі сорок перший, а не тридцять перший рік. Авторитет уже не той. Вінчелл могутніший за клятого президента. Можемо сперечатися хоч до наступного Різдва, але відповідь моя не зміниться: я тут нічим не допоможу, і студія теж.

— Це й так станеться, — вкотре повторила тітка Пеґ і глибоко, безсило зітхнула.

Я розгойдувалася у кріслі, заплющивши очі. Мене нудило від алкоголю й відрази до себе.

Минув якийсь час. Він завжди минає.

Коли я розплющила очі, Олів стояла на порозі в пальті й капелюшку, з торбинкою в руках. Напевно, вона кудись виходила, але я не помітила. Стен Вайнберґ теж пішов, залишивши по собі сморід своїх жахливих новин. Тітка Пеґ так і сиділа, скоцюрбившись на дивані й відкинувши голову на спинку, і раз у раз щось бурмотіла.

— Вівіан, — мовила Олів, — переодягнися, будь ласка, у щось скромніше. Тільки швидко. Одягни котрусь із тих квітчастих сукенок, які ти привезла з Клінтона. І пальто й капелюшок не забудь. Там холодно. Ми йдемо на вулицю, і не знаю, коли повернемося.

— На вулицю?

О Господи, ця ніч жахіть коли-небудь закінчиться?

— У «Лелеку». Я розшукаю Волтера Вінчелла і сама з ним поговорю.

Дядько Біллі розсміявся.

— Олів іде у «Лелеку»! Просити про аудієнцію з великим Вінчеллом! Оце так веселуха! Я й не знав, що ти чула про «Лелеку», Олів! Думав, ти свято переконана, що це пологовий будинок!

Олів не звернула уваги на його слова, сказала тільки:

— А ти, Біллі, простеж, щоб Пеґ більше сьогодні не пила. Нам потрібна її ясна голова, щоб якось розгребти увесь цей безлад. Хай тільки прийде до пам’яті.

 — Вона більше й не може пити, — вигукнув дядько Біллі, махнувши рукою у бік своєї знесиленої дружини. — Подивись на неї.

 — Швидше, Вівіан, — сказала Олів. — Збирайся. І не забувай: ти дівчина скромна, тому вдягнися відповідно. І заодно зачешись. І змий трохи той свій макіяж. Словом, приведи себе до ладу. І ще