Читати книгу - "Знахар, Міхал Шьмеляк"

– А це було?

– Ні. Але схоже. На мене вискочив якийсь курвий син і плеснув в око. За старі часи.

– Так це правда?

– Розумієш, якби ти зараз допив чай та пішов на село, то сказав би: "Так, старий Квасек мені казав, що йому справді випалили око за те, що він бив людей". Ну, а якщо я скажу тобі зараз, що це було з причини кохання?

– Як це, з кохання?

Останнє, в чому Кшисєк запідозрив би цього старого, – це палке кохання. А може, він був геєм…?

– З кохання. Звичайного. Не очікуй тут готового сценарію романтичної книжки. Жила одна гарна дівчина, яка хотіла вийти заміж тільки за мене. Мої батьки хотіли чогось іншого, тому ми розлучилися. Я був за межами церкви, служив у міліції. Її батько... Що я можу сказати? З одним таким вона розірвала заручини, це вже було після оголошення, а вона хотіла зі мною збігти. Ну не вийшло. Я потім не одружився, вона не вийшла заміж. Спочатку на зло батькам, потім... Потім так і залишилося. Ну, а той її кавалер був такий розлючений, що потім облив мене кислотою. Добре, що дозволили мені залишитися на службі. Тут я пішов на пенсію, а люди домислили все інше.

– Люди… – філософськи кинув Кшисєк.

– Хлопче, це ж зрозуміло, що ти не хочеш тут філософствувати, ти просто вважаєш те, що я тобі сказав, дурницею. Я тобі доведу, що не брешу. Так, я був сучим сином. Мабуть, це тому, що з цією дівчиною не вийшло. Я бив людей, не скажу. Принаймні, поки я був у міліції. Бо потім мене перевели до служб. Ти коли-небудь чув про групу "D"?

– Я не дуже сильний в новітній історії.

– Ну, зараз дечого навчишся. – Старий відкинувся на спинку крісла. – Група "D". Власне, вона називалася "Самостійна група "D" Четвертого управління МВС.

– Звучить дуже формально, – прокоментував Кшисєк, для якого ця абревіатура абсолютно нічого не казала.

– Так, – Квасек кивнув. — Ти знаєш, що вона мала робити?

– Ні.

– Дезінтеграція Церкви. Абсолютна. І я дивуюся, що ти про це не чув, тому що наш відділ був відповідальний за смерть певного вередливого священика, який зараз має вулицю в кожному місті.

– Попелушко[61], – у Кшисієка в голові відразу відкрилося кілька дверей.

– Точно. Ми були дуже законспіровані, якби ти знав, хто з нами співпрацював... Уяви собі, що ми повинні були ходити на прощу, до церкви, дехто навіть служив на месі. У мене було спокійне завдання, ми опікувалися семінаристами. Коли хтось закінчив семінарію і був висвячений, ми повинні були створити на нього теку, перевірити його родину, шукати гачки. Якщо той був слабкий, його лякали і ставили на зарплату. Знаєш, щоб він доносив. Багато не витримувало, лускали, особливо ті, хто любив запихати свої святі сопілки в дірки друзів чи молодих хлопців. Такого і справді було дуже багато. До цієї групи брали переважно самотніх чоловіків, тому що людина, яка має дітей, має зовсім інше сприйняття священика, який розбещує вівтарних прислужників. Він може не утримати достатньої дистанції і зробити якусь дурницю. Ну а ми, після усього того, що пережили в міліції... Сьогодні я можу сказати, що мені соромно за це, але... У мене вже таке чорне серце, що я не думаю, що я соромлюсь чогось.

Хвилину мовчання перервало сьорбання гарячого чаю.

– А потім був цей випадок із шанувальником і з кислотою. Я втратив око і був впевнений, що мене звільнять з МВС. Однак вони подбали про своє і вирішили мене залишити. Але вже не на цій посаді.

– Вам змінили відділ?

– Ні, я забагато знав і добре справлявся з роботою. Але хтось сказав, що одноокий може занадто виділятися у цій компанії. Але потім прийшло цікаве замовлення з Радянського Союзу. Хоча не стільки наказ, скільки рекомендація, добра порада, пропозиція. Ти знаєш, як це було тоді.

Хлопець це знав, тому кивнув.

– В СРСР був спеціальний відділ ЧеКа, а потім КДБ, який займався ворожками та чаклунами. Не те, щоб вони вірили в їхню ефективність, суть полягала в тому, щоб відслідковувати, чи не використовують ті свій "авторитет" для політичної та кримінальної діяльності. Іноді їх використовували для входу в певні середовища. Вирішено було перенести цю ідею на наші землі. Мене приєднали до цієї команди, яка все ще була в групі "D", але мала зовсім іншу мету: всякі дурні, які заявляли, що здатні бачити майбутнє і лікувати хвороби накладанням рук.

Кшисєк мимоволі сіпнувся.

– Ну, ось тобі історія про мене і моє око. Трохи розбалакався, але, знаєш, мені нема перед ким рота відкрити. Іще нещодавно недавно... В, не важливо.

– Я вивчаю історію, - сказав хлопець. – Почалося з того, що я постійно просив дідуся розповісти, як це було на війні. Мабуть, так зародилося моє захоплення. Тож чекаю на обіцяну свинячу шийку і з нетерпінням чекаю. Тим паче, що Польська Народна Республіка для мене досить чужа територія, але тут починає ставати цікаво.

– Мабуть, ти просто отримав хороше виховання і не хочеш засмучувати старого. – Господар встав і виніс із холодильника шматок печеного м’яса, що лежав на жовтуватому жирі, повному спецій. Мокрий сон м’ясоїдних, кошмар веганів.

– Про цю роботу я міг би говорити годинами. Хлопче, у часи, коли м’ясо та шоколад було важко придбати, не кажучи вже про одяг та меблі, ці паразити жили як королі. Люди завжди голосно скажуть, що не вірять у цю дурницю, а потім із задоволенням віддадуть свої статки. Кажу тобі, у них було все. Але й у них були проблеми.

– Звісно, ​​служби ними цікавилися.

– Справжні клопоти, – без жодної усмішки сказав Квасек. – Було багато людей, яким не подобався такий стан речей. Однак... Хмм, з чого почати... Ти коли-небудь був в Моронзі?

Моронг! – дзвеніло в голові Кшисєка, як дзвін. Адже про це місто вчора говорив доктор Карасінський. Так що граємо жорсткого типа.

– Без биття визнаю, що не маю уяви, де це.

– Під Ольштином. Відбувалося все в тисяча дев'ятсот сімдесят сьомому році. Я добре пам’ятаю, бо тоді стратили Мархвицького, Вампіра[62]. Так ось, одного разу нас викликали на вбивство. Дуже дивна річ, тому що, в цілому,