Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Сон… Лише черговий сон.

Немає жодного собору — ні чорного, ні білого, ні сіро-буро-малинового. А є бівак моїх воїнів та теплий бочок Меліси. У сенсі м'яка і тепла дівчина в мене під боком. От же викрутаси підсвідомості. Як подібні, дуже приємні відчуття могли трансформуватися у бій із лицарями-інквізиторами, можна лише гадати. Напевно, треба було вчора не так налягати на «воду життя» [*оковита, горілка; від аqua vita (лат.) — жива вода]. Обмити успішне завершення авантюри, справа свята, але треба ж і міру знати. Он, взяти хоча б…

Трясця… А взяти-то й нікого. Крім пари вартових, все поважне товариство хропе без задніх ніг. Це я ще благочинно лежу з дівчиною, а решта… Добре що тут не толерантне суспільство тридцятого століття і вигляд двох мужиків, що міцно обнялися, нікого на погані думки не наводить. Бойове товариство святе і ніяка вульгарність до нього не пристане, як бруд до білого поділу дружини цезаря. Хоча остання та ще шльондра була.

Особливо розчулювали пан Лонгінус і пан Шпичковський, які вляглися валетом і ніжно обіймають сні чоботи один одного. При цьому рудий Ян ще щось шепотіти примудрявся прямо в халяву литвина. Трясця… Уявляю, які там пахощі та аромати, якщо згадати, що ми три доби не те, що гімнастерку не знімали, а — онучі не перемотували. З іншого боку — на смак, колір та запах… загалом, кому що подобається.

Особисто мені — як пахне Меліса. Вже не уявляю, де черниця наприкінці літа бузок роздобути примудрилася, не інакше — магія, але пахне дівчина просто дивно. Аж до головного болю. Добре хоч не «Черемха».

Ну, та гаразд. Нюхнув кілька разів і годі.

— Бджілко… прокидайся.

— Я ще трохи… — пробурмотіла дівчина, безуспішно намагаючись натягнути на голову край мого плаща. Безуспішно, тому що я був у ньому, а зрушити з місця чоловіка, якщо він проти, та ще морока. Це будь-яка заміжня жінка підтвердить.

— Прокидайся. Поговорити треба…

— Ти кажи, кажи… я слухаю… — черниця навіть не зобразила спроби розплющити очі, а натомість, оскільки плащ не натягувався, полізла під полу сама.

— Чорний собор… — вкрадливо промовив я.

Подіяло, як жбан крижаної води. Меліса миттєво сіла, підібравши ноги і цілком притомно подивилася на мене.

— Сон? — спитала ствердно.

— Так… І цього разу не розпливчастий, а дуже конкретний. З іменами, паролями та явками.

— З ким? — дівчина закліпала пухнастими віями.

— З усім набором, — відмахнувся я. — Отець Онуфрій — це ім'я тобі щось каже. Здоровило, під два метри. Чорнобородий… Років сорока. З добре помітним пузом.

— Так… — без затримки відповіла черниця. — Це один із інквізиторів таємного крила. Років десять вже як мав би стати кардиналом, але чимось не сподобався Гросмейстеру, потрапив в опалу і був відправлений кудись у заслання. Але, звідки…

— Кажу ж, сон. Чіткий, зрозумілий та з купою інформації.

— Розкажеш?

— Само собою. Чого б я тебе будив, якби не хотів поділитися. Тим більше, цього разу він багато в чому збігається із твоїми словами. Про обраність…

Мелісі дуже хотілося про щось запитати, але стрималася. На відміну від більшості жінок, чорна черниця була досить розумною, щоб збагнути, що недоречні питання не прискорюють, а затримують відповідь. Так що вона лише привідкрила рота, потім злегка кивнула і промовчала. Така самопожертва заслуговувало на заохочення, і я не став тягнути кота за хвіст. Зібрався і покроково виклав усе сновидіння, намагаючись не опускати жодної подробиці.

А як дійшов до місця, як мене обізвав отець Онуфрій, Меліса скочила на ноги і впала на коліна:

— Ваша Імператорська високість!

— Стоп! — гаркнув надто голосно. Від несподіванки. Навіть наші супутники уві сні завовтузилися, намацуючи рукояті мечів та шабель.

— Зараз же встань і не смій так більше робити! Ще раз побачу, присягаюсь усіма богами і всім, що мені дорого — ніякої Альварії не буде! Ти мене зрозуміла?

— Так, ваша імператор…

— Отаман. Отаман Антон. А для тебе, Бджілко, і моїх бойових друзів просто Антон. Будь ласка…

— Але…

— Жодних «але». Ти зрозумій, якщо я впишуся в усю цю бодягу з боротьбою за престол, то тих, хто стане вигукувати на всю горлянку мій титул, буде хоч греблю гати. А от тих, хто назве мене на ім'я, стане дуже мало. Якщо взагалі лишиться.

Меліса серйозно подивилася, помовчала і стала підніматися на ноги. Навіть мою руку прийняла.

— От і добре. Постарайся запам'ятати цей момент і, якщо не складно, поясни нашим. Дуже не хочеться повторювати кожному окремо.

— Так, ваше… мій отамане, — очі дівчини сяяли любов'ю і ніжністю. — Я зрозуміла. І знову рада, що не помилилась. Ти саме та людина, яка зараз потрібна Імперії. І якщо на Альварію ще чекає золотий вік, то...

— Проїхали... Розказувати далі.

Меліса демонстративно затулила рот долонькою.

— Хоча, стривай. Дай спершу відповідь на запитання. У мене справді є сестра?

— Наскільки мені відомо, згідно з переказами, імператорське подружжя мало трьох дітей. Дві дівчинки та хлопчик. Тож якщо літописці не брешуть — у вас, мій отаман, аж дві сестрички. Одна — старша. Друга — молодша. І обидві, якщо вдалися в матір, писані красуні.