Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 24. Адвокат

Тимур

Сирість… Відчуваю лише собачий холод і сирість, сидячи на підлозі в цій конурі. Тут немає ні ліжка, ні світла – нічого. Лише простір два на два метри, якого занадто мало для того, щоб вільно дихати. Але про яку волю йдеться? Мене заарештували, причепили на моє ім’я вбивство мого ворога, мотивуючи, що я мав на нього зуб, та ще й добряче побили, бо, бачте, я не зізнаюсь у скоєнні злочину. А в чому зізнаватися, якщо не робив того, про що вони кажуть? Я не слабак і не візьму на себе гріх іншого, аби тільки припинили наді мною знущатися. Нехай б’ють, нехай добивають, або ж навіть вбивають, але я так і не скажу їм бажаного й не поставлю свій підпис там, де його не повинно бути.

– Тимур Холод! На вихід! – раптом почувся голос охоронця, що відчиняв двері цієї конури.

Я неохоче підіймаюся з підлоги та підходжу до дверей комірчини. Що цього разу? Знову будуть бити? Протягом дня це вже тричі зробили. За моїм відчуттям зараз вже вечір і я хотів би хоч трохи поспати, бо втомлений неабияк, але сумніваюся, що дадуть мені таку можливість.

– Руки за спину! – наказує і я так і роблю, ніби я найгірший злочинець у світі. – Виходь давай! На тебе чекають!

Мовчу і не ставлю жодних запитань. Мені байдуже, хто там на мене чекає. Я впевнений, що це прокурор хоче поставити на мені ще дюжину синців. На мені вже живого місця немає, але кому є до цього діло?

– Вперед! – наказує охоронець і веде мене прямо.

Впевнений, що ми йдемо в переговорну кімнату, бо цю дорогу я вже добре знаю. Йду повільно, не поспішаючи. Мав би волю, втік би звідси, але я під вартою. Якщо поворухнуся, одразу ж спіймають і почнуть ногами бити за свавільство.

Охоронець заводить мене у вже відому кімнату, але в ній сидить не прокурор, а інша особа. Хто цей чоловік, мені невідомо. Але явно, що якась шишка. Весь при параді. Сірий костюмчик, біла сорочка, піджачок. На поліцейського не схожий, немає пагонів. Але очевидно, що все одно якось пов’язаний із поліцією. Цікаво тільки як?

Охоронець саджає мене на стілець, з силою натискаючи на моє плече, за столом навпроти незнайомого мені чоловіка. Я дивлюсь на нього прямо, а він у відповідь на мене. Роздивляється кожен синець на моєму обличчі. В його очах читається якась непевна жалість до моєї персони чи що? З якого б то дива? На мене шиють чужий злочин, всі тут мене б’ють, кому не лінь, а цей… шкодує?

– Доброго вечора, Тимуре Олександровичу.

Що? Я не вірю своїм вухам. Що за офіційний тон?

– Доброго, якщо він добрий, – відповідаю з сарказмом.

– Розумію ваш тон, – всміхається з мого жарту. – Судячи з того становища, в яке ви потрапили… – оглядає стіни. – Але давайте до справи. Мене звати Микола Віталійович Синіцин. Я ваш адвокат і я буду представляти ваші інтереси на суді. Я вже знайомий з вашим досьє, що на вас збирали в поліції протягом певного часу та знаю всю інформацію, що стосується вас. Але зараз я б хотів послухати вашу версію.

– Немає чого слухати. Якщо ви все вже знаєте, то знаєте також і те, що мене звинувачують у вбивстві. Що тут далі говорити?

– Стосовно вбивства… – він прочистив горло. – Що ви на це скажете?

– Нічого не скажу.

– Послухайте, Тимуре Олександровичу. Я – адвокат. Я можу вам допомогти.

– Якщо можете допомогти, тоді витягніть мене звідси, – роблю виклик чоловіку.

– Я обов’язково це зроблю. Але для цього мені потрібні ваші свідчення. Мені ви можете розповісти все, що приховуєте.

– Я нічого не приховую. Ба більше, з того досьє, як ви кажете, більша частина неправди. То яка різниця, скажу я щось чи ні, якщо мені все одно припишуть купу лайна?

– Гаразд, – він з важкістю зітхнув та закрив папку, що весь час лежала перед ним. – Почнемо спочатку. Отже, ви гонщик, так?

– Так.

– Ви влаштовуєте перегони на вулицях міста?

– Не я їх влаштовував.

– А хто?

– Той, кого вчора вночі вбили й приписали цю «мокруху» мені.

– Я зрозумів. Віктор Олексійович Дроботов за кличкою Джокер або ж Джо – хлопець із темним ім’ям, на якого дуже мало фактів та доказів у поліції. Саме він влаштовував перегони?

– Так.

– Що ви знаєте про постраждалого?

– Я мало що знав про нього. Він нікому не довіряв і нікому не розповідав ні про своє минуле, ні про сім’ю, ні навіть, де живе. Всі хлопці про нього знали лиш те, що він мав купу грошей, але де він їх брав, теж невідомо.

– Я зрозумів. Отже, ви підтверджуєте те, що саме Джо збирав хлопців і влаштовував перегони? – він зробив якусь позначку у своєму блокноті.

– Звісно.

– Перегони були щоразу в одному й тому ж місці?

– Ні. В різних кінцях міста. Зазвичай це було на околицях. Рідко, коли в центрі.

– Угу, – зробив ще якийсь запис. – Ви таким чином, розважалися?

– Ні, – опустив голову, пригадавши основну причину.