Читати книгу - "Полювання на чорного дика"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ця віддалена від Мюнхена вілла (яка точно не могла належати Вальтеру Шелленбергу) могла слугувати для Шелленбергового відомства будь-чим, у тому числі й для ув’язнення чи катувань, як і цей чудовий лісок — місцем для розстрілів.
За ними, звісно, можуть спостерігати, їх можуть прослуховувати. Усі ці милі літні, респектні люди, що, на перший погляд, просто виконують свою роботу…
А для чого інакше затівати гостину у такому місці? Однак Вальтер міг подати своєму начальству саму ідею наведення контактів із британським журналістом так, як йому було потрібно й вигідно, тож прослуховування могло й не бути… Поки що…
Шелленберг прихопив із собою пляшку та дві склянки і повільним кроком вони обидва рушили стежиною. Маркс мимоволі озирнувся. В Елізабет він був упевнений. Вона прекрасно розуміє, у якій ролі виступає французька гостя і не скаже тій нічого зайвого. Головне її завдання — морочити Шанель голову і не відступати у розмові далі від парфумів, капелюшків і французької моди.
Щоб втрапити у «тональність» Вальтера, Швед знову озирнувся і з удаваним полегшенням зітхнув, наче здихався набридливого тягаря.
— Жінки… — і собі зітхнув Шелленберг, простягаючи Маркові склянку з коньяком. — Вони, наче жорна, перетворюють нас на борошно. Вони мелють, і ми слабнемо.
— Так і є, пане Шелленберг. Це точно. Щодо моєї дружини, я б сказав інакше: і з собою мене не бери, і вдома мене не залишай. Але ви… я так розумію, ви не пов’язані шлюбом із мадемуазель Шанель…
Вальтер сумно усміхнувся.
— Звісно, ні. Габі моя давня і добра подруга. Нас познайомив із нею у Парижі один мій друг-дипломат.
І відтоді ми час від часу бачимось. То тут, то там… Ну, ви розумієте… Габріель каже, що я її надихаю.
— А хіба це не так? Моя дружина має кілька дрібничок від Шанель. То справді зроблено натхненно.
— Он як воно усе пов’язано! — усміхнувся Вальтер. — Ну, що ж… можливо. Але більше вона надихає мене. Як-от сьогодні, — він зупинився. — До речі, Алексе, запросити вас із дружиною на пікнік було цілковито ідеєю Габріель. Я лише підтримав її пропозицію. І зізнаюся відверто — уперше не мав нічого проти.
— Пропозиція і справді чудова. Не щодня випадає нагода побувати на пікніку у товаристві…
— У… моєму товаристві — маєте на увазі? — перепитав Шелленберг. — Так, Алексе, на пікніки я вибираюся вкрай рідко. Але завдяки службі я маю певні преференції… хоч і користуюся ними так само нечасто. Ви ж не думаєте, що цей розкішний маєток міг би належати мені?
— Не хочу видатися нелюб’язним, Вальтере, але ні, не думаю… Та й навряд чи у вашій установі прихильно ставляться до преференцій, — проказав Марко таким самим спокійним тоном. — Не заради ж гостини на відомчій віллі ви завернули мене з дружиною… і наказали… гм-м-м… запросили нас сюди…
— О-о-о, ні, ні! Не потрібно сумніватися у моїй щирості, — промовив Шелленберг. — Так, визнаю: стався приємний збіг обставин, яким я просто не міг не скористатися. Той випадок, коли на небі, як кажуть, просто парад планет: конференція у Мюнхені, Габріель у Мюнхені, і ви з дружиною — у Мюнхені. До того ж, як ви знаєте, Алексе, мені було доручено опікуватися вами. Тож я справді щиро демонструю вам та вашій чарівній дружині традиційну баварську гостинність. Як бачите, жодних підступів! Окрім усього іншого, ви з дружиною були найприємнішими гостями нашого фюрера.
— Тобто?
— Ну… — розвів руками Шелленберг, — жодних примх, вимог, невдоволення… Ви б знали, що витворяли інші ваші колеги-журналісти… Французи, наприклад! Особливо французи! Дітріх доповідав мені, що то були просто нестерпні люди.
— Дітріх? Ваш ад’ютант? — перепитав Марко.
— Так… а що? Хочете сказати, він сам видався вам недостатньо послужливим?
— Ну що ви, пане Шелленберг, ваш ад’ютант робить честь своєму начальнику.
— Знаєте, — проказав Вальтер замислено, — адже я підбирав собі ад’ютанта за тим самим принципом, що мисливці підбирають собі гарного мисливського собаку. Здається, я вже розповідав вам, що Дітріх фон Глофф — чистокровний німець у сьомому поколінні, відповідає усім стандартам і зовні, і внутрішніми якостями. Пройшов вишкіл Гітлерюгенду… А ці ідіоти не прийняли його в охоронний полк фюрера через якісь свої надумані… Ну, Бог із ними, — зітхнув Шелленберг. — Зате я, взявши хлопця на службу, добряче підготував його. І тепер вони, — Вальтер тицьнув пальцем кудись у простір, — коли Дітріх фон Глофф за моїм наказом ловить їх за комірці усіма своїми зубами… Вони думають, що…
— «Краще 6 ти, хлопче, служив в охоронному полку фюрера!» — докінчив Марко.
Шелленберг розсміявся.
— Саме так! Взагалі, — додав він, — ад’ютант, на мою думку, і має бути чимось на кшталт хорошого мисливського собаки, Алексе. І людську мову знає, і дичину справно носить.
Вони рухалися стежиною углиб лісу. Могутні дуби змінювалися соснами, кінця-краю тому лісу не було видно, та охайна, протоптана стежина так само впевнено вела кудись далі.
Шелленберг із очевидним задоволенням вдихав свіже прохолодне повітря і всім своїм виглядом демонстрував, що відпочиває не тільки тілом, але й душею. Маркові нічого не залишалося, як іти поряд, очікуючи зручного моменту, щоб повернути розмову у потрібне русло.
— Чудова прогулянка, чи не так, Алексе? — нарешті озвався Вальтер. — Не буду лукавити: я мріяв про таку прогулянку останні три тижні… І щоб без отих дурнуватих жіночих примх і зюзюкання… Хоч, ви знаєте, я із великим терпінням ставлюся до жіночих примх. Іноді вони таки прикрашають та урізноманітнюють наше життя.
— Мріяли про прогулянку? — повторив Марко: — Дуже вас розумію… Власне, нагортавшись перед від’їздом рекламних буклетів вашого Рейхскомітету з туризму, я подумав те саме — чому б не поєднати казенну поїздку на конференцію із прогулянкою Баварією?
— І то ви ще нічого не бачили, друже мій! — відповів Вальтер. — Ми, німці, знаємося на подібних розвагах… І хоч наші ліси вже давно не такі цнотливо-недоторкані, як у часи Генріха Святого, у них так само водиться купа всілякої дичини, а у кожного з нас на стіні оселі висить як не родовий герб, то вже точно рушниця і мисливські трофеї.
— А ви, напевне, з тих, Вальтере, хто на дика з голими руками? — поцікавився Марко, розуміючи, що Шелленберг і не думає повертатися назад на галявину.
— Чому ви так вирішили, Алексе?
— Баварські ліси, попри всю свою красу, небезпечні для отакої чоловічої прогулянки… коли у нас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полювання на чорного дика», після закриття браузера.