Читати книгу - "Сміттяр, Мар'яна Доля"

Тед лежав на ліжку і дивився у стелю. За час перебування в клініці він, мабуть, вивчив усі тріщинки та плямочки на ній вздовж і впоперек, і  пам'ятатиме їх упродовж всього свого життя.

Напочатку, коли він бунтував і намагався втекти, йому кололи заспокійливе і навіть прив'язували до ліжка, але згодом хлопець утихомирився, тож медикаментозну терапію послабили, а основне лікування полягало в бесідах з психологом та групових занятях арт-терапією, які Тед зненавидів усією душею. Разом з іншими пацієнтами, які лікувалися від неврозів та депресій, йому то вручали папір і фарби і змушували малювати свої страхи, то давали завдання інсценізувати якусь казку, то проводили довгі і нудні тестування. Але поскільки більше в клініці не було чим зайнятись - то зрештою Тед змирився з усіма цими фанаберіями і навіть почав знаходити в них щось цікаве.

Він перестав сперечатися з лікарями та відмовлятися від їжі, робив усе, що скажуть, бо зрозумів - тільки переконавши усіх, хто його оточує у своєму остаточному одужанні, він може вийти з "дурки" ( як подумки називав клініку). Хоча насправді це була досить сучасна, комфорна лікарня, мало схожа на притулок для божевільних. 

Якою б вона не була, Теду  клініка видавалася в'язницею. Діяльний і непосидючий, він не міг змиритися з тим, що доводиться цілими днями сидіти в чотирьох стінах і не мати можливості робити те, що йому хотілося б. Книг чи газет пацієнтам не давали, доступ до інтернету теж був відсутній. Вважалося, що це один із ефективних методів лікування, адже, на думку головного лікаря, саме надмірна кількість негативної інформації і викликала в людей психіатричні захворювання та нервові зриви.  Навіть телефон у нього відібрали.  Втім, Тед, немов  крізь туман, пригадував, що випустив йго із рук ще до того, як його привезли до лікарні. Там, на поліцейському кордоні,  що перекривав вихід з району, де оголосили карантин.  Коли він почав погрожувати копам, вони схопили його і одягли  на руки кайданки, а потім викликали "швидку", яка й доправила хлопця до клініки. А телефон його ( вірніше Еріків) так і залишився лежати на асфальті, і, скоріше за все, хтось із випадкових перехожих давно встиг його присвоїти. "Треба спитати в місіс Пітерсон про телефон", - апатично подумав хлопець, продовжуючи тупитися в стелю.

Відчинилися двері палати, і до неї, немов той м'ячик, вкотився невисокий, кругловидий і завжди усміхнений містер Тернер - особистий лікар Теда.  При одному погляді на його рум'яну фізіономію у Теда, як завжди, зіпсувався настрій. Якщо можливо йому було впасти ще нижче, бо й так знаходився нижче плінтуса.  Містер Тернер викликав у хлопця підозру в тому, що деякі психіатри самі потребують фахового лікування. Адже не може нормальна здорова людина бути суцільним джерелом позитиву і постійно скалити зуби. 

Хоча, можливо, для медика то був просто  професійний імідж. Але Тед уже встиг засвоїти головне правило цієї клініки - коли до тебе посміхаються - усміхнися у відповідь. Навіть якщо набагато більше хочеться затопити співрозмовникові в пику.

 - Доброго ранку, юначе! - привітався лікар.

 - Вітаю вас, містере Тернер, - Тед силувано посміхнувся і продовжив уважно вивчати стелю.

 - Сьогодні ви виглядаєте значно краще. Більше того, у вас неймовірно квітучий вигляд! Можливо, ви закохалися? - змовницьки підморгнув  психіатр.

 - Так, у  місіс Джен, - серйозно відповів Тед.

Місіс Джен була санітаркою, яка щодня приносила йому сніданок, обід та вечерю. Ця жінка років сорока мала фігуру борця та дужі руки, якими запросто вгамовувала будь-якого  буйного пацієнта. До Теда вона чомусь прониклася симпатією і часом  разом з   лікарняним обідом приносила йому щось смачненьке  від себе - шоколадний батончик чи пакет соку. При цьому промовляла: "Їж, синку, бо щось ти такий худенький...", а часом навіть гладила по голові.

 - Ви жартуєте? Це чудовий знак! - містер Тернер  так зрадів, наче виграв у лотерею.

"Йди вже, як ти мене дістав", - подумав Тед, жалкуючи, що замість Тернера сьогодні не проводить обхід молода лікарка Олівія, прізвище якої увесь час вилітало в нього з голови. Однак на її гарненько личко з великими блакитними очима хоча б приємно було дивитися, ще й іноді під настрій він міг пофантазувати, наче вона теж до нього небайдужа.  Але сьогодні Олівія була вихідна.

 - А ви знаєте, Еріку, який сьогодні день? - таємничим голосом запитав містер Тернер.

 - Чотирнадцяте листопада, - Тед поглянув на календар, який висів на стіні біля дверей. Це був зручний календар, з віконцем, що пересувалося по спеціальній прозорій стрічці та його можна було  розташувати навпроти потрібної цифри, що Тед зранку не забув зробити. У нього було так мало дозволених занять, що навіть щоденне визначеня календарної дати перетворилося у якийсь ритуал. Він нібито говорив собі цим - "минув ще один день мого ув'язнення, ще трохи - і я вийду з цієї психушки".

 - Так! - Тернер закивав головою, як іграшковий папуга. - А ви нічого не забули стосовно цього дня?

Тед замислився. Він не знав, що лікар має на увазі, але вже звик, що після паузи той зазвичай дає підказки або ж ставить навідні запитання. Так було й цього разу. 

 - Можливо, вам варто привітати вашу маму з...? - психіатр зробив красномовну паузу.

 -... Днем народження? - не дуже впевнено закінчив Тед.

 - Чудово, Еріку! Пам'ять уже майже повернулася до вас, - запевнив містер Тернер. - Тепер лише треба завершити курс лікування, що допоможе подолати депресію - і ви знову будете здоровим та бадьорим!

 - Я й так бадьорий, - зауважив Тед.

 - Ой, ви, сучасна молодь, усі без винятку такі нервові і делікатні! Ми свого часу нап'ємося енергетиків і витанцьовуємо в нічному клубі до ранку, а потім на пари - і нічого, ніяких тобі нервових зривів!