Читати книгу - "Тринадцята казка"

Я знервовано пошкрябала нігтем долоню.

— Книжки падають дедалі швидше.

Віда Вінтер не зводила з мене прискіпливого погляду.

— Уже половина пішла в небуття. Подумайте, Марґарет, добряче подумайте. Ще трохи — і всі примірники «Джейн Ейр» зникнуть назавжди. Гарненько подумайте.

Міс Вінтер кліпнула очима.

— Уже двох третин немає. А біля конвеєра — усього один чоловік, Марґарет. Одна маленька, незначуща, жалюгідна особа.

Я теж кліпнула.

— Ви ще маєте час, але обмаль. Пам’ятайте: саме цей чоловік спалює книжки. Невже він дійсно заслуговує на життя?

Кліп, кліп.

— Останній шанс.

Кліп-кліп-кліп.

— «Джейн Ейр» загинула.

Я мовчала.

— Марґарет! — Обличчя міс Вінтер скривилося роздратуванням, й од злості вона аж гепнула лівою рукою по бильці крісла. Навіть права, скалічена, рука — і та здригнулася у неї на колінах.

Описуючи згодом цю сцену, я подумала, що то був найспонтанніший вираз почуттів, який мені довелося побачити за увесь час спілкування з міс Вінтер. Так дивно! Звичайна гра — і скільки емоцій.

А які ж у мене виникли емоції? Сором. Бо я покривила душею. Звичайно ж, книжки подобаються мені набагато більше, ніж люди. Звичайно ж, «Джейн Ейр» я ціную набагато більше, ніж якогось там незнайомця, що керує конвеєром. Звичайно ж, творчість Шекспіра варта набагато більшого, ніж одне людське життя. Звичайно ж. Але мені, на відміну від міс Вінтер, забракло духу в цьому зізнатися.

Виходячи з бібліотеки, я підійшла до полиці з примірниками «Джейн Ейр» і взяла той, що відповідав моїм критеріям: відповідний рік видання, відповідний папір, відповідний шрифт. Повернувшись до своєї кімнати, я почала гортати книжку, аж поки не знайшла потрібне місце.

«…спочатку не збагнувши його наміру; але коли він узяв книжку, розмахнувся й ось-ось мав жбурнути її в мене, я інстинктивно відсахнулася і злякано скрикнула — але було запізно: книжка полетіла і поцілила в мене, я впала й розбила голову об двері».

Цей примірник був цілий і неушкоджений. Усі сторінки були на місці. Безперечно, це не та книжка, з якої було вирвано сторінку, яка зберігалася в Аврелія. Але, зрештою, чому саме та книжка обов’язково має зберігатися у бібліотеці міс Вінтер? Якщо та сторінка потрапила до Аврелія з Енджелфілду — якщо це справді так — то книжка, з якої її було вирвано, неодмінно згоріла б разом із будинком.

Якийсь час я сиділа просто так, розмірковуючи про «Джейн Ейр», бібліотеку, піч і пожежу, але хоч як я все це не зіставляла у голові, цілісної картини все одно не виходило.

Другий вартий уваги випадок стосувався фотографії. Одного ранку на таці зі сніданком з’явився пакуночок з адресою, написаною компактним почерком мого батька. Це були ті знімки, що я їх зробила в Енджелфілді; я відіслала йому касету, а він проявив її і зробив фотографії. Там було декілька чітких знімків, які я зробила під час перших відвідин маєтку: ось кущі ожини, що проросли крізь уламки у бібліотеці, ось — віти плюща, що по-зміїному в’ються кам’яними сходами вгору… Я затримала погляд на фотографії спальні, де я лицем до лиця зіштовхнулася зі своїм привидом: у дзеркалі над давно згаслим каміном відбився лише блиск лампи-спалаху. Однак я все одно взяла це фото з пакунка і заховала в книжку — про всяк випадок.

Решта знімків було зроблено під час мого другого візиту до Енджелфілду, коли погода, на жаль, обернулася проти мене. Більшість із них являла собою розпливчасті композиції, здебільшого у сірих тонах. Що ж я фотографувала? Сірувато-сріблясті відтінки? пасма схожого на тюль туману? своє дихання, що миттєво конденсувалося у вологому повітрі?.. Але ж мій фотоапарат неспроможний таке відтворити! На знімках вийшли тільки змазані темні плями на сірому тлі — в тих місцях, де мала бути стіна, кам’яний уламок, дерево чи ліс. Поглянувши на п’ять-шість таких фото, я облишила їх переглядати, засунула в кишеню кофти і пішла вниз, до бібліотеки.

Посередині інтерв’ю з міс Вінтер я раптом усвідомила, що запанувала тиша. Я снила наяву, поринувши, як зазвичай, у дитячий світ сестер-двійнят, що мені його змальовувала письменниця. Потім подумки прокрутила назад плівку з її голосом, помітила зміну інтонації — і мені здалося, наче міс Вінтер про щось мене спитала.

— Що? — перепитала я.

— У вашій кишені, — повторила Віда Вінтер. — Ви маєте щось у кишені.

— А… то кілька фотографій. — Моя свідомість ще перебувала у напівзабутті між оповіддю та реальністю, тому я не відразу прийшла до тями і пробурмотіла: — Енджелфілд… Я зробила їх в Енджелфілді.

Не встигла я оговтатися, як фото вже були у неї в руках.

Спочатку письменниця, напружуючи зір, уважно приглядалася до кожної світлини крізь окуляри, намагаючись збагнути, що означають розмиті сірі обриси. Але один нерозбірливий знімок змінювався іншим, і я почула характерне зітхання «у стилі Віди Вінтер», яке означало, що її скептичні очікування повністю ствердилися. Губи її витягнулися в осудливо-критичну лінію. Здоровою рукою вона почала швидко перебирати решту фотографій, демонструючи тим самим, що вже не сподівається знайти серед них щось варте її уваги. Миттєвий погляд — і знімок за знімком падають біля неї на стіл.

Я заворожено спостерігала, як кинуті фотознімки з незмінним ритмом летіли додолу. Падаючи вниз і ковзаючи по ґлянсуватій поверхні один одного, вони утворювали на столі безладне віяло. У їхньому шурхоті чулося: зіпсовані, зіпсовані, зіпсовані…

Аж ось цей ритмічний рух припинився. Міс Вінтер застигла в напруженій позі, тримаючи перед собою один знімок і зосереджено у нього вдивляючись. «Ага, це вона примару помітила», — подумалося мені. Після тривалої паузи письменниця засунула це фото під кілька ще не переглянутих знімків, а потім передивилася й решту, кидаючи їх так само на стіл. Коли той знімок, що привернув її увагу, знову виник у неї перед очима, вона на нього ледь поглянула і додала його до решти.

— Я, напевне, не змогла б упізнати Енджелфілду на цих фото, але коли ви так кажете… — холодно мовила Віда Вінтер, а потім зібрала всю купу і, зумисне недбалим жестом повертаючи їх, наче мимохіть впустила. — Ох, вибачте, будь ласка… моя рука, — промимрила вона, коли я нагнулася, щоб підібрати знімки.

Рука? Ні, мене так просто не обдурити.

І міс Вінтер поновила свою розповідь з того місця, у якому перервалася.

Опісля я знову переглянула ці