Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Немає нічого гіршого за смерть, після якої вже немає дороги назад.

Мирослав їхав в авто, повністю дезорієнтований, і думав, як багато всього він не встиг зробити з Богданом, скільки всього йому не розповідав, воліючи відмовчуватися. Скільки всього мав зробити сам Богдан, якби не Білецький. Боже, як сильно Мирослав ненавидів Білецького прямо зараз, він навіть не знав до цього моменту, що міг так сильно бажати смерті комусь.

Смерті, після якої немає вороття.

– Він убив його? Вбив Білецького? – спитав Мирослав у мовчазного водія.

Той повернувся до нього наполовину, промовчав і сконцентрувався на дорозі.

– Сподіваюся, що вбив, – прошепотів Мирослав, подивившись у вікно.

Він уявляв собі способи розправи над Білецьким, щоб не думати про мізерні шанси того, що Богдан усміхнеться йому ще хоч б один раз. Це було надто важко. Надто. Після того, як до нього приїхав батько, Мирослав видихнув уперше за кілька днів. Він дозволив собі величезну розкіш, надію, що його батько з усіма зв'язками та можливостями миттю поверне йому Богдана цілим і неушкодженим. Він не вірив, що Богдан може померти, допоки йому не сказали про таку можливість.

Сюрреалізм якийсь!

– Іди всередину, Олександр Миколайович чекає, – наказав водій, зупинившись навпроти двоповерхової сірої будівлі.

Подумавши, як дивно, що Зотова хтось називав Олександром Миколайовичем, поки Мирослав навіть не намагався висловити батькові трохи поваги, він вийшов із авто. І одразу зрозумів, що все було не таким, як завжди. Люди в чорних костюмах і з раціями, уважні очі, що вишукували небезпеку. Зотов наповнив район охоронцями і снайперами. Ну і до біса.

Мирослава такі нюанси взагалі не хвилювали.

Аби Білецький страждав. Прямо зараз страждав, як мучився Богдан.

Влетівши в двері, Мирослав одразу побачив Зотова, який сидів у кріслі біля приймальні. Його розлютило те, які всі навколо були спокійні. Сиділи, стояли і ходили з сумними обличчями, поки Мирослав ненавидів увесь світ, стискав кулаки і вольовим зусиллям гасив бажання щось розламати або ж закричати.

– Мирославе, – покликав його тихо Зотов.  – Сідай.

– Є новини?

Сівши поряд, Мирослав витріщився на нього.

– Треба чекати, він в операційній.

– В операційній?

Зотов кивнув, він повідомив, що Богдана знайшли в якомусь забутому богом підвалі на краю міста. Охороняли його два бандити, з якими його люди впоралися за дві секунди. Окей. Ці хлопці, припустив Зотов, знущалися над Богданом. Він лежав у наручниках і зі зв'язаними ногами, побитий, у свіжих синцях та гематомах.

– І що… чому його оперують?

Мирослав знову торкнувся персня.

– Внутрішня кровотеча начебто.

– Ясно.

– Мирослав, ти точно…

– А що Білецький? Він уже мертвий?

Зотов завмер. Він пильно на нього подивився, знову не даючи себе прочитати. Мирослав знизав плечима, ніби нічого особливого не спитав. Він, звичайно, свого часу багато думав про батька, але саме тепер на все дивився крізь пальці. Бракувало у Мирослава душевних сил переживати ще й про те, чим займався Зотов і кого вбив. Постійно поглядаючи у бік операційної, він про себе повторював: «Будь ласка, Богдане, будь ласка, повернися до мене…»

– Поки що він живий. Але якщо ти хочеш, щоб я… – покрутив батько долонею.

– Я хочу.

– Хочеш, щоб я стратив Білецького за твоєю вказівкою?

– Хочу, – повторив Мирослав, зчепивши зуби. – В тебе проблеми з цим?

– А чи не рано тобі вбивцею ставати?

– Що? Я… Ти не знаєш, що зробив Білецький, і він… Через нього Богдан може померти. Так що так, я хочу, щоб він здох. Прямо зараз. – Мирослав підвівся, змахнувши руками. – Скільки ти взагалі у своєму житті людей вбив? Чого ж так носишся з Білецьким? Він твій друг? – Злісно він прошепотів. – Хто?!

Зотов теж підвівся.

– Йди сюди.

– Не чіпай мене.

– Давай, Мирославе. Може, мене й не було поряд, але тепер я з тобою.

Схопивши, Зотов не дав йому відсторонитися, як і тоді в машині, почавши гладити по потилиці.

Мирослав відбивався, відбивався як міг, не бажаючи бути тут, бачити батька, знати, що Білецький залишався живим. Але потім у потоці сліз і розчарувань він розплющив очі, дивлячись на руку з перснем. Що б йому сказав Богдан? Як би він відреагував на те, що Мирослав комусь побажав смерті? Прирік на смерть.

Перед його очима замиготіли кадри вечора, останнього вечора з Богданом.

Мирослав не хотів, чорт забирай, виправдовуватися потім за такі вчинки.

Ні, Богдан зможе, у них все буде добре. Все буде добре. Все буде добре.

Мирослав навіть не помітив, що почав шепотіти ці три слова, як заклинання, продовжуючи лити сльози на груди батька. Він заплющив очі і заридав від безсилля.

Мирослав прийшов до тями, сидячи в кріслі, Зотов досі сидів по сусідству, щось уважно розглядав у телефоні.

Мирослав почував себе так, наче йому дали заспокійливе.

Точніше, вкололи, зрозумів він, обмацавши праву руку.

– Мирославе? – покликав його хлопець, який увірвався до лікарні, як і сам Мирослав годину тому. – Трясця, дзвоню тобі цілий день. Де, бляха, телефон?

– Кіра? Як ти тут опинився?

– Як і всі люди на вулиці, – показав той рукою на двері, скуйовджений і стурбований. – У новинах сказали, що Богдана відвезли до цієї клініки. Я тобі сотню повідомлень відправив, а ти, виявляється, сидів тут і… Чому не напи…

Кіра нарешті побачив Зотова.

Округлив свої й так великі очі й насупився.

– Ви?

– Я, – кивнув Зотов.

– Це вам треба дякувати за порятунок Богдана?

– Можеш мені відсмоктати.

Мирослав повернувся до батька, наче повірити не міг в те, що почув, а той засміявся і, пошкрябавши його за плече пальцями, повернувся до Кіри.

– Сідай, я просто пожартував. Думав, у вас так прийнято.

– Де? – обережно спитав Кіра, сівши з іншого боку. – І що ви маєте на увазі?