Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 60

Мирослав не міг говорити, дихати та рухатися.

Він дивився на свого батька, а той не поспішав якось реагувати на появу сина. Олександр Зотов сидів біля самих дверцят і курив, виставивши руку з сигаретою в наполовину відкрите бічне вікно.

Начебто щодня до нього в автомобіль сідали раптові родичі.

– Тобі в дитинстві не казали, що сідати в машину до незнайомців небезпечно? – повільно повернувся до нього Саша Зотов.

Очі в нього були чорними, як і в Мирослава, щоки запалі, а обличчя вузьке, навіть висушене. Вольове підборіддя і трохи посивіле волосся на скронях видавали його вік. Але він знаходився у прекрасній фізичній формі і повністю зберіг те, що в інтернеті жінки називали «холодним шармом убивці»…

Мирослав не розумів, чому з такою пильністю розглядав риси його обличчя; можливо, шукав підтвердження, що вони з Зотовим були не чужими людьми, генетично не чужими. Він начебто й мав щось відчувати, але… В душі оселилася сяюча порожнеча. Мабуть, Зотов забрав у нього з грудей усі теплі почуття, коли поїхав від нього і більше не повернувся.

– То ось, чому ти вибрав цей спосіб комунікації? – відповів Мирослав, високо тримаючи підборіддя. – Перевіряв?

Зотов видихнув хмару диму Мирославові в обличчя.

– Коли ми бачилися минулого разу, ти був зовсім дитиною.

– Не пам'ятаю такого, – відповів Мирослав. – Особливо не пам'ятаю, як ти поставив мене перед безглуздим ультиматумом і покинув на вісім років.

Чорт забирай…

Закинувши голову, Мирослав ліг на сидіння і заплющив очі. «Заспокойся, припини», – сказав він собі.

Грати роль скривдженого сина перед Зотовим він точно не збирався, навіть якщо образа гризла його зсередини. З такою людиною емоції не відігравали жодної ролі, лише холодний розрахунок, щоб урятувати Богдана, мав сенс.

Поки Мирослав домовлявся сам із собою, Зотов дав якийсь сигнал водієві.

Машина рушила з місця.

– Мої фахівці з'ясували, що інформація про наш з тобою зв’язок була опублікована з цієї IP-адреси, – кинув йому на коліна папери Зотов. – Ще дві хвилини пішли на те, щоби встановити адресу. Тож… Хілінського, 162. До речі… Це адреса твого гуртожитку, Мирослав.

– І що?

– Або в тебе вистачило дурості комусь розповісти, або ти зробив це сам.

– І?

– Навіщо ти це зробив? – у голосі Зотова нарешті з’явилося щось менш офіційне.

Мирослав знову глянув на нього, навіть не знаючи, що хотів би побачити.

Обличчя його батька залишалося неупередженим, не злим, не засмученим, ніяким. Гравцям у покер і не снилося.

– Я хочу, щоб ти мені допоміг, – теж звернувся до нього Мирослав. – Я хотів привернути твою увагу. І це спрацювало.

Він зібрав всю свою волю в кулак, зібрав залишки самовладання і, звісно, любов до Богдана, яка йому здавалася ще безмежнішою, ніж була раніше. Намацавши правою рукою перстень на лівій, він легенько стиснув камінь пальцями, ніби так міг відчути Богдана поруч, його підтримку, теплі руки, аромат, м'які губи, тихий шепіт на вухо — все те, що робило Мирослава безстрашним і сильним.

Як же його не вистачало.

– Я хочу, щоби ти знайшов Богдана Романова.

– Хто такий цей Богдан Романов? – підняв батько брову.

На його обличчі з'явилися емоції. Цікавість. Здивування. Точно, він здивувався, а ще трохи розвеселився.

– Мер цього довбаного міста та мій друг. Він у Вадима Білецького чи у людей Білецького. Поверни Богдана і зроби так, щоб Білецький більше не створював мені проблем. На цьому твій батьківський обов'язок буде виконано, і ти зможеш повернутися, – на одному подиху випалив Мирослав, замість «будь ласка».

Він трохи недооцінив рівень образи на батька.

Спокою ніяк не вдавалося приручити паніку.

– А якщо я не зроблю те, що ти просиш? –схилився батько нижче до Мирослава, дихнувши йому в обличчя м'ятною жуйкою.

– Ти зробиш.

Вперто дивлячись у вічі батька, Мирослав не відводив погляд, хоча всередині тремтів як осиновий лист. Він був упевнений на дев'яносто дев'ять відсотків, що Зотов виконає все, що потрібно, коли вже приїхав. Однак залишався ще один чортовий відсоток, через який все могло піти не так.

Мирослав не пробачить собі, якщо все піде не за планом через його неправильну тактику… І тут сталося щось зовсім незрозуміле – Олександр Зотов схопив його за шию і притиснув до своїх грудей.

– Відразу видно, чий син, – засміявся, майже закашлявся, продовжуючи поплескувати Мирослава по спині. – Окей.

Навіть за бажання Мирослав не зміг би відсторонитися.

Втім, і не хотів. Не хотів.

Жодного разу батько не обіймав його.

Чим би з його боку це не було продиктовано, Мирослав відчував, як на його лопатках лежала рука батька. Приємно. Він ніяково поклав долоні на куртку Зотова. І, можливо, Мирославу було б соромно за вологі очі, але, відсторонившись, він помітив, що Зотов змахнув рукавом непрохані сльози.

– Кажеш, настав час навідатися до Білецького?

– Так, – підтвердив Мирослав.

Батько запропонував йому послухати розмову з Білецьким, але Мирослав відмовився. Не хотів він обговорювати «нові умови» свого життя після того, як увесь світ дізнався, що вони родичі.

Зотов відпустив його до гуртожитку, отже, прямо зараз його життю нічого не загрожувало. Тому Мирослав вийшов з авто та потопав до своєї кімнати, рахуючи хвилинки до дзвінка свого батька. Найбільше він хотів почути: «Богдан у нас, з ним все добре, скоро побачитесь».

Але через чотири години Зотов сказав йому інше:

– Богдан у лікарні, не знаю, чи впорається він. До тебе вже їде машина, спускайся. Паша, водій, відвезе тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно