особу. І тоді клерк, у потертих, до блискучого, зайорзаних штанях, несподівано виростає в неабияке цабе. Люди добродушні і корисні на поради, а коли справа стосується їх особисто: гаманця, жінки, пуделя, то вони тільки дають корисні поради. Ліліт вже не думала про міністра, а думала про Ракшу. Вона не могла, хоч ти застрелься, хоч віддайся цілому світові, хоч під Будду ляж, хоч лигайся з пам'ятником Леніна. Биче стойло. їх шаткують на капусту, а цим брезклим стовпам держави, товстосраким, хоч би хни. Ліліт по ході наквацювала помадою губи, провела кінчиком язика устами, смакуючи малиновий колір, ще раз лизькнула гостреньким язичком, віддимаючи щоку. Це так сексуально, хіхікаючи про себе, подумала Ліліт, і кілька мужиків на автозаправці зробили їй ручкою. Один намагався всунути прямо під носа візитку. Люта, не знати чого, вона пожбурила, покотила далі. Жила собі спокійно, а тут звалилося на мою голову. Та чи звалилося, може, я дійсно з'їхала з глузду, — котяться мізкові кульки навстріч Ракші. Сріблясте «рено» прошивав туман зі швидкістю кулі. Будь обережна. І вона дала на гальми. Зараз вона була впевнена, що міністр подався да знахарки. «Рено» круто розвернулося. Вискнули гальма. Різноколірні блиски води з-під колес, наче скло новорічних іграшок, сипонули на рекламні щити. Білозубі усмішки. Стій. Біло… Білозуб… Щось таке вертілося у неї в голові на денці її жіночого розуму. Так, якщо вона, дурепа, не залучить міністра, то цей покидьок гулятиме до кінця свого віку. Але навдивовиж, попріч душевному сумлінню, маяті душевній, вона відчувала до нього симпатію, щось споріднене з її внутрішнім світом, наче він, цей незнайомець, мав причетність чи доїичність до її минулого, що викликало відчуття огиди, а воднораз щире захоплення: заставити людей боятися жити, спати, думати. За винятком ментів та міністрів. Жертви Білозуба волали на поміч прямо під вікнами дільничних міліціонерів. Вони чули глухі постріли з обріза, але продовжували грати у доміно, пиячити. Ця сволочуга була великими над малими. Ця тварюка рабствувала перед вищими світу цього; тремтіла від збудження і захоплення перед «крутими», високого рангу бандюками. Йому хотілося ласо жити, як він і звик до життя: мотоцикл, машина, свій будинок, потім дальнє ходіння по морю, плавання за кордон тобто, а потім аспірантура. Все це у Ліліт склеювалося з окремих шматочків, з розмов із Ракшею. Це зрозуміло, шо він заздрив багатим, ненавидів голоту. Як ясний день зрозуміло. Не в той бік понесло. Він убиває дітей і пенсіонерів, колишніх своїх близьких людей по інтернату. Її брала моторош про голову коханця. Вона не мала сумніву щодо цього вбивства, то його робота, а як же інакше, тільки його, і нічия більше. Ліліт ганяла містом мов одержима, проскакуючи зелене світло. її авто несло юзом, кидало з бардюри на бардюру швидкісної траси. Нарешті «рено» вискочило на Харківську трасу. Миготіли білобоко, просто заглядіння, сільські будиночки у чотири поверхи, накриті червоними капелюшками черепиці, синього керамзиту. Десь під Бро-варами «рено» різко гальмонуло, смалонувши обгорілою гумою, і крізь опущене скло, пихкаючи синім сигаретним димом, вона запитала у малечі, що прив'язували собаці до хвоста жестяну бляшанку: де знайти будинок баби Орисі? їй відразу показали, аби тільки не заважала займатися екзекуцією, що для них було дуже важливим, бо пес цей попередирав усіх дворових собак, і малі вирішили чинити самосуд. Пес покірно віддавався дитячим тортурам. Але бігти не хотів, сік зубами блохи. А дітвора не могла зрушити пса з місця, він упирався на всі чотири кості, чухмарячи зада об пісок, — ніяк не хотів зрушати, гребучи задніми лапами. Пес вибирав за краще тортури з бляшанкою, аніж бути утопленим або повішеним добродійниками-господаря-ми. Пес, віддати належне, був таки воровковитою натурою, але сородичів своїх не чіпав, а от від шинки чи задавленого гусака собацюра не відмовлявся. Але малі, щоб випередити дорослих, порішили піддати його тортурам, а потім втопити злого вурдалаку. Достойні діти своїх батьків.
Баба Ориська: цілительниця, заклиначка демонів, колишня бандурша на зоні, організувала секту. Огрядна, з карими очима, до темноти ночі, вона з року в рік огряднішала. Курила міцні цигарки, встромивши «Приму» в мундштук. Носила засмальцьований халат, фартух поверх — в дірах та пропалинах, недбало заштопаних. Просторий її двір, що нагадував літній кінотеатр, заставлений табуретками, лавками, вилаштуваними колом, а на них стояли у повен зріст досить вельможні чини: рекетири, державні службовці, деректори, професори, видавці; сюди залучилося кілька кінодів, телезірок і прості служаки тіньового бізнесу — кілери. Вони екстатично вітали бабу Орисю. Аплодуючи у ритм, вигукуючи у ритм поляскування слова, густі, хрипаві, наче в горлянці булькотіла розігріта смола. І баба почала проповідувати: глухий голос виходив з черева, як вода закипала в електрочайнику, а в самій утробі ворушилася, видавалося, якась купа тварюк, і Орися, замість відповіді на привітання, гучно пускала вітри, тобто бзділа. Видно, це і було її привітанням.
— Де те фуфло, що називається міністром?
Орися, як рак, що його тільки-но вкинули в окріп.
— Я ж нічого поганого… До мене такі люди їздять…
Міністр-генерал відлежувався у закапелку, хитро примруживши свої булькаті очі. Його тіпало третій тиждень невідомо чого, а радше від алкоголю. Так він вирішив. Пиячив він безпробудно, хоча завжди знав міру. Але неясне, щось не роз'ясниме, висіло над ним, над його сивіючою головою. Він вже боявся ходити до батюшки, він боявся спілкуватися з своїми підлеглими. Заявлявся у Раду тільки для годиться.
На роботі черкав підписи, бездумно, як Бог на руку чи душу покладе. Черкав підписи: тому «вишак», тому «по-життєве», а кому — амністія. Без розбору, як ото подаєш жебраку на вулиці, а напозір він багатіший Мідаса, — даси по справедливості, а виходить не тому, кому варто. Щоправда, його найменше хвилювали події останніх років. Віддати належне розсудливості міністра, — він все пустив плином. Як заманеться. Проте він мало вірив, що людина, серійний вбивця, може змінювати методу. Якщо це правда, то це або божевільний, або геній, що скотився з рейок; і якщо правий Ракша, то цей маніяк мав високий інтелектуальний потенціал. Стотисячна орава дармоїдів, вигодуваних на казенній тушонці, шукала, збиваючись з ніг, нипаючи країною, а він бабахав у них прямо під вікнами. Чортівня якась. Зашелестів листок, а тобі — громи і каміння об бруківку. Горілка не допомагала. Іноді він вживав морфій. Потім знову тушив горілкою, дозуючи з кокаїном.
— Що ти хочеш? — вилазячи з конури: брезкле обличчя, червоні капшуки під очима.
— Я хочу знайти цю падлюку… Я знаю, де він… Він убив… Ракшу…
— Ти з глузду з'їхала. Кого
