Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

у купейному відділенні. Іван дивився на синій вечір, майже фіолетовий, з квадратиками будиночків, розкиданих засніженими полями, наче села викосила чума чи застукала всезагальна мобілізація. Вітер. Сині вікна. Іван плаче. Він до самого кінця пам'ятатиме цю подію: запах глиці, терпкої крові, приторний запах диму. І загодя, пізніше, він для себе вирішить, що то було початком. Знаком. Знаком Провидіння. А тоді на синіх просторах полів губилися вже не дитячі мислі. Далеко не дитячі. Солодка кров. Тепла солодка кров. Ось воно що…

Небо розрізане широкими палашами сонячного світла. Хлопчики співали майже валькірії. Вроді б і нічого, а комусь порожньо. Наче ангели зійшли на землю, маючи надію подивитися на незрозуміле життя, і якраз тужать за тим, що покинули небо, залишили там серця янгольські, а назад вороття немає. «Нічого, ми їм допоможемо…» — думав про себе Білозуб і подався у невідомому напрямку. Напевне, до Річчі.

Упівдороги його зупинив голос. До нього підступився молодий чоловік. У білій сорочці, зовсім по-літньому вбраний: білі парусинові штани, сорочка-безрукавка. І сморід. Нестерпний сморід гнилого м'яса і старої викоростаної сперми.

— Впізнав?…

— Іван Білозуб готовий… до виконання своїх обов'язків… Я втомився на тебе чекати.

— То ти своїх блядєй будеш виховувати. Кинь дурні витребеньки. Слідуй і дивись, Дивись на схід. Там дорога пролягла широкими степами, розтинаючи сірі виразки міст, окутаних інфернальною сизою паволокою. Дивись, там дорога повз Слобожанщину, оминаючи, облизуючи, як пензель різдвяні писанки. Тобі треба цими шляхами пройтися. Підступися ближче, і нога послизнеться на серпантині доріг, де розбивається мокрим лахміттям Чорне море об вищерблені віками зуби скель. І туди глянь, — на півдні, рожевими і зеленими грибами фабричного смогу, над самими дахами, висять голуби, облізлі від сірчаної кислоти, над домами з низькими притолоками, як свинарник. Але і там живуть. І ти нічого не забудь, бо минуле в твоїй пам'яті витравлене. І кожного разу ти народжуєшся, щоб нести кару, як знамено, попереду усіх. Ти вибраний. Це… опаш… вологого… ангельского крила…

— Тобі погано? Тобі боляче? — Видно було, як незнайомець сходить з лиця, наче розчиняючись у повітрі. Пощезає. І Білозуб тільки чує його хрипавий голос:

— …опаш ангельского крила, волога і слякоть. Від нього ^сум. Це вже столиця. Тут заздалегідь, для побідоносних бойовиськ, солдати і офіцери, перераховані до максимальної точності: медалі, нагороди, цинкові труни, некрологи, чисті бланки для заповнення геройськими іменами. Вирахувані патріотичні походи. На калькуляторах вирахувана, занесена на комп'ютер точна кількість жертв і патріотів. І вони говорять: настане день, подібний ночі. Штампують медалі, монтують танки, стругають труни, — так і лишають недоструганими, бо кількість героїв росте, як на пивних дріжджах. Вони виготовляють гумові та еластикові фалоси. І це ти повинен запам'ятати: війна — прибуткова справа. її велич осягають тільки відставні генерали, для яких позбутися запору чисто тобі геройський вчинок. Колись-бо він… Під його началом загнано до ями половину людства… Все це твій… — знову повітря наповнюється смородом: — війна — прибуткова справа. Що не кажи, а кров збагачує. Чим більша кількість мертвяків, тим більші дивіденди. Війна — це вселенський бізнес. Одних він годує до гемороїдального запору. Інших ставить до стінки, валить у прохлоровану яму. Кому рай, а комусь і тут не погано. Все це твій прагматичний, золотогубий Бог. Він тільки руйнує. Окрім муки, нестерпної муки від нього нічого не дочекаєшся…

— А ти хто?

— Я… Ніколи не запитуй такого. Прийде час, і я роз'ясню тобі, або сам дізнаєшся. — І тут прибулець виник у подобі монаха. І сказав: — Іди виконуй те, що задумав. Це твій камінь, що його треба скинути, щоб не перти на горбу. Ти геній, ти великий чоловік, з печаткою на голові. Подивися на небо. І воно нагадає гидку помийницю, що підтікає дощем, бульботить рідотою. Як вічними сльозами. Хіба людина не народжена для радощів??? Чому вона повинна митаритися, доводитися до скотського стану. Людина — творець всього сущого, а не твій Бог. Подивись он: там висить на гілці вишні, що росте під самим вікном, два покійники. Натовп біля них. Зазвичай отакий цікавий люд завжди збирався біля новобудови, — перекинуть свої писки, плавають у ріденькому смальці їхні баньки, як дві квасолини, і кожен сором'язливо намагається потрапити в кадр телекамери чи фоторепортера. Жінки, сором'язливо потупивши очі, відірвавшись на хвилинку від балаканини з сусідами, поправляють сукні на грудях. Трагічна усмішка, притиснуті до грудей руки, сльози крапають, біжать щоками. Кварцовий спалах. Знімок готовий. І далі: буденним голосом, мовляв, вічно до них чіпляються репортери. Двоє ящерозубих китайців, — хіба мало теми для розмови. Тема ця тягнутиметься дисятиліттями, стане сімейною реліквією, як і фотокартка; історія буде десятиліттями обростати новими і новими подробицями. Ось він, твій світ, — бери його. Аж до моря; життя — велика розвага. Людина не може без забаганок, вона потребує крові, хліба і видовищ; вона потребує розваги. Завжди видумує якусь гру. Ще не чути війни, а вже удосконалюють протези та милиці, що на них можна зіп'ясти все людство. Зіп'ялось. Прораховане. Прорахувалося. Бюджету не вистачило. Тільки тобі немає до цього діла.

— Хто ти? Скажи хто ти…

— Я той, що творить добро в ім'я зла… Я караю і викорінюю зло.

Абракадабра якась, подумав Іван. Але йому зробилося напрочуд легко. Прибулець пощез. І він рушив до мети. Певний свого вибору. Далекою луною віддалося у вушних раковинах: «Можеш спокійно їх знищувати… Ти вибраний, щоб навести порядок у суспільстві…» Атож, подумав, тішачись, Іван. Мамулі он своїм діткам дають гроники на морозиво, а вони на те морозиво ще підробляють десь у під'їзді, — відсмокче сонливому клерку. На цигарки. Або наркоту. Подивіться, сволочуги, як ви живете. Задрипанці. А мами чешуть їм коси, присипають пудрою попки, розірвані на німецький знак. А вони, гляди, туди ж, як моя Ольга.

А розшук по тій годині проводився в іншому напрямку. Ліліт, як і кожна порядна жінка, не могла так легко спекатися пана міністра-генерала. Вона не мала сумнівів, що користі від нього аж ніякої. І яка користь від такого чоловіка, що дерся по головах, наче пірамідально вибудувані черепи ворогів Тамерлана. Проте вона не поспішала. Про це і розмови не може бути: знайомствами ніколи не треба гребувати, хоча користі з тих знайомств може виявитися з кошачий послід; непередбачені вибрики високих посадових осіб можуть вас озолотити, довести до божевілля, запроторити за ґрати, геть викреслити з життя, лишаючи в душі чорні дірки. Ночі смутку. Невблаганна сила Закону ховає безсоромно очі у її тінь. Закон пригріває під своїм крилом найнікчемнішу