Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Адже ти - тільки шлях та перехід і можеш насправді жити тільки з того, що перетворюєш. Дерево - це земля в гіллі. Бджола - квітка в меду. А твоя праця хлібороба - чорна рілля і пожежа збіжжя.
Передусім для мене має значення, щоб твій Бог для тебе був реальнішим за хліб, який кусаєш зубами. Тоді ти сп’янієш аж до своєї жертви, яка буде шлюбом у любові.
Але ти все знищив і змарнував, утративши сенс свята й гадаючи, ніби ти збагатишся, розподіляючи свої запаси день у день. Адже ти хибно розумієш сенс часу. Прийшли твої історики, логіки і критики. Розглянули матеріали і, нічого не прочитавши в них, порадили тебе користуватися ними. Ти відмовився від посту, що був умовою святкового бенкету. Ти відмовився від знищення частини свого збіжжя, що, якби його спалили задля свята, створило б світло зі збіжжя.
Ти ще не зрозумів, що то була мить, варта життя, бо був засліплений своєю жалюгідною арифметикою.
CXCI
Отож я міркував про готовність умерти. Адже логіки, історики та критики вшанували задля них самих матеріали, призначені для твоїх соборів (і ти справді думав, ніби йдеться про матеріали, тоді як вушко срібного джбана, якщо має вдалий вигин, варте більшого, ніж цілий золотий джбан, і краще тішить твій дух і серце). Отже, ти, кепсько розуміючись на своїх бажаннях, уявляєш собі, ніби твоє щастя залежить від володіння, і ти аж засапався, нагромаджуючи купу каміння, яке в іншому випадку могло б бути камінням собору, а ти перетворюєш його в умову свого щастя. Натомість єдиний камінь зігріває іншому дух і серце, якщо він різьбить на ньому обличчя свого Бога.
Ти подібний до гравця, що, не знаючи гри в шахи, шукає своєї насолоди в нагромадженні золотих зливків і слонової кості, а знаходить лише нудьгу, натомість інший, якого божественність правил пробудила до витонченої гри, запалює собі світло з простої стружки грубого дерева. Адже прагнення все перерахувати прив’язує тебе до матеріалів, а не до обличчя, яке вони складають, і тут важливо спершу розпізнати його. Ось чому далі неминуче випливає, що ти тримаєшся за життя передусім як за нагромадження днів, натомість, якби храм мав чисті лінії, ти був би божевільним, шкодуючи, що він не зібрав більше каміння.
Отже, не перераховуй, щоб засліпити мене, число каменів твого дому, пасовиськ твого маєтку, худоби твоїх стад, коштовностей своєї дружини, ні навіть спогадів про твої кохання. Мені байдуже. Я хочу знати, яка якість збудованого дому, яка сила релігійного завзяття в твоєму маєтку і чи весело там вечеряють після денної праці. Яку любов ти збудував, і проти кого, і то тривкішу за тебе самого, таку, щоб ти віддавав їй своє існування. Я хочу, щоб ти розвинувся. Я хочу бачити тебе в твоїй творчості, а не в невикористаних матеріалах, якими ти марно нахваляєшся.
Ти прийшов до мене з суперечкою про інстинкт. Адже він спонукає тебе тікати від смерті, і ти спостерігав у кожній тварині, що вона прагне жити. «Покликання вижити,- скажеш ти мені,- домінує над будь-яким іншим покликанням. Теперішність життя неоціненна, я зобов’язаний урятувати в собі світло життя». І ти, звичайно, героїчно битимешся, рятуючи себе. Ти засвідчиш сміливість облоги, або завоювання, або грабунку. Ти сп’янієш сп’янінням сильного, що погоджується кинути все на шальку терезів, щоб визначити, чого він вартий. Але не підеш тихо вмирати в таємниці прийнятого дару.
Проте я покажу тобі батька, що стрибнув назустріч покликанню провалля, бо там борсався його син і часом видніло його обличчя, дедалі блідіше, наче місяць у розривах хмар. І скажу тобі:
- Отже, над батьком не панував інстинкт виживання…
- Так,- відповіси ти.- Але інстинкт іде далі. Він стосується і батька, і сина. Він стосується залоги, що делегує своїх членів. Батько пов’язаний із сином…
Твоя відповідь бажана, складна й містить вагомі слова. Але я знову скажу тобі, щоб навчити тебе:
- Звісно, існує інстинкт, спрямований на життя. Але це лише один аспект набагато сильнішого інстинкту. Основний інстинкт - це інстинкт постійності. Той, хто був збудований, живучи плоттю, шукає своєї постійності в постійності своєї плоті. А той, хто був збудований у любові до дитини, шукає своєї постійності в порятунку дитини. Той, хто був збудований у любові до Бога, шукає своєї постійності в піднесенні до Бога. Ти не шукаєш того, що нехтуєш, ти прагнеш урятувати умови своєї величі тією мірою, якою в ній полягає твій сенс. Твоєї любові тією мірою, якою відчуваєш любов. Я можу обміняти твоє життя на щось вище від нього, а проте в тебе нічого не відберуть.
CXCII
Ти не здогадаєшся, що таке радість, якщо вважаєш, що саме дерево живе задля дерева, яке воно є, замкненого у своєму футлярі. Дерево - джерело крилатих насінин і трансформується та вдосконалюється від покоління до покоління. Воно ходить, але не так, як ти, а як пожежа залежно від вітрів. Ти садиш кедр на горі, і ось протягом століть твій ліс мало-помалу мандрує.
Що могло б думати дерево про себе? Воно думало б, що складається з коріння, стовбура й листя. Воно б думало, ніби служить собі, пускаючи коріння, але дерево - тільки шлях і перехід. Земля через нього поєднується з медом сонця, наповнює бруньки, розпускає квіти, утворює насінини, і насінина набирає життя, як вогонь, підготований, але ще не видимий.
Якщо я сію на вітер, я запалюю землю. Але ти дивишся уповільнено. Ти бачиш нерухоме листя, вагу міцно утвердженого гілля й думаєш, ніби дерево осіле, живе саме по собі, замуроване в собі. Підсліпий, притулившись носом, ти дивишся криво. Тобі досить відступити і прискорити маятник днів, щоб побачити, як із насінини виривається вогник, а з вогника - інші вогники, і отак поширюється пожежа, скидаючи залишки згорілого дерева, бо ліс горить тихо. Ти вже не бачиш ані цього дерева, ані іншого. Ти добре розумієш, що коріння не служить ані першому дереву, ані другому, а цей жерущий вогонь водночас і будівничий, і маса темного листя, що вкриває твою гору
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері», після закриття браузера.