Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

– Ну, досить придурюватися, Гаркушо. Помотав ти нам нерви, це точно, тиждень ганялися за тобою, цілий марафон…

Чесно кажучи, Толкунов не знав, що таке марафон, але, змагаючи біль у плечі, кивнув і ствердив:

– Побігав, і досить. Усьому приходить кінець. Хіба ти ве знав? Точно – кінець..,

– Ну, знову пішло-поїхало! – радісно мовив підполковник Чанов і відклав газету.

Толкунов сів у ліжку, підмостивши під спину подушку.

– Чого радієте, підполковнику? – запитав. Лейтенант Мамаладзе, який стояв посеред палати, спершись на милиці, вигукнув докірливо:

– Слухай, він ще не чув останнього зведення! Піхота пішла, а танки поїхали, збагнув? Наш новий наступ у Польщі, бої на Сандомирському плацдармі… А там до рейху – тьху, рукою подати.

Толкунов, забувши про біль у плечі, різко повернувся до підполковника.

– Він не бреше, Семене Семеновичу? – запитав.

– Звичайно, Мамаладзе – тріпло, – лукаво примружився той. – Але зараз усе точно.

– Послухай, дарагой, – підвів милицю лейтенант, – шпигуни тебе не добили, доб'ю я, ти знаєш, що таке східний характер?

Толкунов підвівся з ліжка й ступив до Мамаладзе. – Бий… – махнув здоровою рукою. – За таку гарну звістку все витерплю.

– Для чого бити героя? – Мамаладзе, підвівши милиці, закружляв на одній нозі. – Чудову людину, в тумбочці якої зовсім без діла лежить пляшка. А за таку звістку…

– Так, – погодився Толкунов і позадкував до ліжка: спалах емоцій відізвався різким болем у плечі, але капітан, стиснувши зуби, нахилився до тумбочки й дістав пляшку коньяку, принесену вчора Бобрьонком. – Наливай, лейтенанте.

Мамаладзе застрибав по палаті, збираючи склянки, сторожко озирнувся на двері, налив усім рівно по півсклянки.

– За перемогу! – мовив Чанов, по праву старшого.

– Скоро, вже скоро, дарагіє! – вигукнув Мамаладзе і одним ковтком спорожнив склянку.

Підполковник випив коньяк, не поспішаючи, примружився від задоволення і побажав:

– Аби не остання…

Приємна млість розпливлася тілом Толкунова, біль зник; і в голові трохи запаморочилося. Подумав, лише сто грамів, а вдарило в голову – цей клятий шпигун все ж вибив його з колії.

– Для чого остання? – оптимістично вигукнув Мамаладзе і знову взявся до пляшки, та Чанов зупинив його.

– Досить, – наказав. – Тепер наші пішли, й кожного дня буде привід.

Лейтенант незадоволено покалатав залишками коньяку в пляшці і заховав її в глиб тумбочки, затуливши банкою з компотом.

– Уже тисячу років не пив коньяку, – зізнався з жалем. – Випили б за здоров'я твого друга, капітане… За таких людей пити кожного дня треба.

– Відвоюємось – пий, – осмикнув його Чанов.

– Якщо знайдеться, – пожартував Толкунов, – за перемогу все вип'ють, без останку.

– Ти до мене в Гагру приїжджай, – замахав руками Мамаладзе. – Вино питимемо, чачу. Ти знаєш, що таке справжня чача? Вогонь! – Він примружився і облизав губи, немов чача вже обпалила їх. – А знаєш, що таке «Ізабелла»?»

– Ні, – чесно признався Толкунов.

– Вино з чорного винограду, дарагой, це вино можна пити все життя і навіть після смерті. Так, дарагой, є у нас такий звичай: поставлять тобі на могилу глечик, пий, скільки хочеш… А знаєш, як «Ізабелла» пахне?

Толкунов не знав, але чомусь йому здалося, що вино з чорного винограду мусить обов'язково пахнути гвоздиками й свіжим сіном, цей гострий запах раптом ударив йому в ніздрі, він заплющив очі й відкинувся на подушку.

Мамаладзе хотів щось сказати, стрибнув на одній нозі до ліжка, та підполковник підвів руку, зупиняючи. Показав очима, щоб не тривожив, – капітан лише третій ден у шпиталі, рана, правда, не дуже серйозна, проте болюча, й Толкунову потрібен спокій.

Лейтенант закружляв по палаті, беззвучно, самими губами наспівуючи щось, потім підхопив милиці й пошкандибав до виходу – емоції, підігріті коньяком, мусив негайно вихлюпнути.

А Толкунов лежав з заплющеними очима – біль уже відпустив його, плече лише ледь-ледь свербіло, буцім після бджолиного укусу. Думав: почався новий наступ, їхня армія рушить уперед, звичайно, передові частини вже шматують гітлерівську оборону, скоро підтягуватимуться і тили, можливо, господарство Карого уже знялося…

Ні вирішив, Бобрьонок обов'язково забіг би до нього, що б не сталося. Он учора приніс авоську фруктів і пляшку коньяку, і де тільки дістав її, певно, Щеглов видобув, з якихось генеральських запасів – на базарі навіть горілка коштує скажені гроші, а коньяком узагалі не пахне…

Згадавши Бобрьонка, капітан відчув напад суму. Зараз, під час наступу, у контррозвідників роботи по горло, а він валяється в ліжку, професор сказав, не менше місяця, дурниці, він не може дозволити собі вилежуватися аж місяць. Десяти днів вистачить поза очі, аби тільки відступила проклята слабкість і з очей не сипалися іскри при необережному русі.

Толкунов витягнувся на ліжку. Тепер – спокій, спокій – найкращі ліки, він знає це чітко, не перший раз у шпиталі, професори орієнтуються на пересічну людину, а в нього зовсім інший організм, десяти днів відпочинку та пристойного харчування йому вистачить, навіть сьогоднішні сто грамів коньяку – тільки на користь.

Толкунов подумав, що, зрештою, він може дозволити собі короткочасний відпочинок: вони з Бобрьонком виконали завдання, майор розповідав йому, що Сороку й машиніста із Стрия, здається, його прізвище Іванців, заарештовано, знешкоджено всю львівську резидентуру, не взяли тільки зчіплювача Рубаса, але біс з ним, його справу передали територіалам – нікуди не дінеться.

І ще приємна звістка. Карий сказав, що сам командувач просив передати їм подяку. Полковник натякнув також, що будуть нагороди, Толкунов з приємністю подумав, що скоро в нього на гімнастерці не вистачить місця для орденів, однак тут же заперечив сам собі: були б ордени, місце знайдеться.

Шкода, Гаркуша все ж виявився спритнішим, ніж він гадав, реакція в нього відмінна, й невідомо, чим би все це скінчилося, якби Штунь не кинув у Гаркушу стільця. Гарний хлопець, раптом розчулився Толкунов, він узаалі рідко коли розчулювався, але цього разу легка посмішка все ж майнула обличчям. Нехай щастить хлопцеві, подумав, добре, війна скоро кінчиться, може, лишиться живим, цікаво б зустрітися після війни.

І з Бобрьонком цікаво – років так через десять-п'ятнадцять, що з цих усіх вийде в полудень життя?

Толкунов ще подумав, що десять-п'ятнадцять років – неймовірно довго, он вони воюють уже три роки, а здається – безконечно, він ще не знав, що мирні роки втричі чи навіть більше коротші за воєнні, колись він обов'язково з жалем усвідомить це, проте тоді йому навіть десять днів у шпитальній палаті видавалися нескінченними – Толкунов