Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

документ, мов трофей, Люсьєна кинулась до Рози. Зачіска її не була порушена, на високому шиньйоні сяяв смарагдовий півмісяць. Але діамантове намисто й персні вона вже встигла зняти. Дені помітив їх у напіврозкритій сумочці, з якої мати раз по раз витягала хусточку, щоб витирати очі. Діти побачили, як плаче ця всемогутня істота — їхня мати. Вони не насмілились підійти обійняти її.

— Ви чули? — спитала вона.

Дені вголос вимовив слова, які найкраще віддавали те, що він відчував уже хвилин десять. Йому здавалося, ніби його живого присипало під руїнами сплюндрованої будови: «Ми живцем поховані!» Роза тихенько плакала, уткнувши голову в подушку. Вона оплакувала себе, своє кохання, своє щастя, якого ніколи не буде, яке вмерло, не народившись. Пані Револю спитала Дені, наче він був дорослий, що робити.

— Їхати до Леоньяну, не гаючи часу, і всім трьом. А по дорозі завернемо до Фреді-Дюпонів по Жюльєна.

— Ні,— жалібно сказала пані Револю, — тільки не до Фреді-Дюпонів — там, мабуть, уже все знають…

Дені запевнив, що зайде туди з двору непомітно, та коли родина сідала в ландо, нагодився блідий Жюльєн у бальному вбранні — хтось із приятелів устиг йому шепнути:

— Твоє місце не тут, вертайся додому.

Дорогою пані Револю, намагаючись перекричати торохтіння коліс по бруківці, розказувала Жюльєнові, яка жахлива сцена відбулася. Він був приголомшений, — для нього все, що стосувалося світського товариства, мало абсолютну цінність: недаремно ж вихваляли його коректність і вишукані манери. І ось тепер він машинально протирав монокль, а інколи починав говорити — носовим, гугнявим голосом наводив цифри:

— Ви погодьтесь, — казав він, силкуючись обрахувати бюджет Регіни Лораті,— на самих тільки коней та на ліврейних лакеїв ішло в неї щонайменше…

Оце «щонайменше» він повторював безнастанно. Його захоплювали ці підрахунки. Зачеплений нещастям більше, ніж усі інші в родині, він іще не відчував удару, але вже був смертельно поранений — він, від кого досі кожне, як милості, чекало принаймні уклону, потиску руки, він, син нотаріуса Револю, він, бажаний жених…

— В усякому разі, борги ми віддамо, — раз у раз торохтів він. І знову жонглював цифрами: стільки візьмемо за контору, стільки вартий Леоньян, а стільки дім на Біржовій площі… Мати не хотіла сказати, що все це, мабуть, уже заставлене. Жюльєнів запал швидко охолов, бо ніхто нічого не відповідав. Його плеската голова з ріденьким волоссям хиталась — ландо підскакувало на нерівній бруківці. Раптом пані Револю скрикнула:

— Ні, такого він мені не заподіє! Це було б занадто!

Діти (крім, хіба Рози, що й досі була в полоні відчаю) здогадалися, що мати подумала про самогубство. Та хлопці й самі весь час про це думали. Жюльєн, як людина світська, міркував: «У такому випадку, може, й краще раптово зникнути з життя, немов вийти з картярні після нечесної гри». Дені сприймав усе, як і належить підліткові його віку, коли не минуло ще захоплення всіляким драматизмом і вабило до катастроф. Він і не намагався гнати від себе страшні картини — навпаки, обмірковував усе детальніше, переконаний, що наші почуття не збігаються з дійсністю, отже, і нещастя, про яке він думає, не станеться. Тому-то Дені обмірковував усі декорації, всі мізансцени: широка залізна брама навстіж, розгублено метушаться слуги, на перських килимах брудні сліди поліцейських чобіт.

А пані Револю правила своєї: «Невже він мені таке заподіє?» Нібито бідолаха тільки про те й дбав, щоб не собі, а їй заподіяти лихо. Та вона ж була йому дружиною… недовго, правда, але була дружиною, нехай і байдужою до його пестощів, — так їй принаймні здавалося. І от тепер її байдужість раптом зникла. Її охопив страх, що чоловік уже неживий. І вона в ріжок заволала на кучера, щоб той гнав якнайшвидше.

Ландо котилося тепер по дорозі, якою раніше звичайно їздили на канікули. Цокання копит і торохтіння коліс будили передмістя, що його Дені споглядав липневим присмерком після розподілу нагород у школі. Цього вечора вологий вітер шарпав клапті афіші, яка сповіщала про кориду, — Дені бачив її ще минулого літа. Де-не-де блимало світло в барі, освітлюючи прилавок, коло якого стояли чоловіки. Дені взяв за руку Розету — ніколи вже вона не вийде заміж за Робера Костадо. З обачності він хотів додати кілька рисочок до уявної сцени самогубства, бо вони мали от-от під'їхати до сонного замку.

— Зрештою, — сказав Дені голосно, — там уже, мабуть, Ланден. На нього можна покластися.

Мати роздратовано вигукнула:

— Ото ще мені!

— Звичайно! Це ж він порядкував усім, — озвався Жюльєн. — Батько довіряв йому…

— А то ще треба розібратися, на чию руку він грав…

— О! Це хитрюга!.. Можеш бути певна, що він викрутиться.

— Безумовно, не тільки викрутиться, а може, ще матиме з того й пожиток. Не всім же доведеться зубожіти.

І мати з сином взялися всіляко паплюжити Ландена без найменших підстав, із самої лише ненависті до нього, Дені також не любив Ландена, але, як то здебільшого буває у хлопців його віку, прагнув справедливості. Проте й він не обстоював Ландена. Іще чого бракувало — вболівати за Ландена. От вони вже й наближаються. Сільська місцевість узимку пахла якось незвично для Дені. Тепер життя буде не таке, як він собі уявляв. Життя… Він сам обере собі життя… І раптом він відчув у себе на плечі голову Рози. Вона вже не плакала — не було більше сліз.

Ландо завернуло на доріжку, що простяглася вздовж парку аж до задвірка. Ні, не можна уявити, щоб усі ті трагічні сцени, які так детально уявив собі Дені, могли відбутися в дійсності. Він не вірив у пророцтва. Колеса котились по жорстві з тим знайомим шурхотінням, яке завжди пов'язувалось у нього з радощами канікул. Якби він був композитором і писав оперу, про яку мріє П'єр Костадо, то саме цей шурхіт обрав би за лейтмотив увертюри. Ліхтарі ландо освітлювали мур — цегла в ньому подекуди повивалювалась і в отвори простягалися