Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

сантима не витрачаю. Ви смієтеся з моїх дешевих суконь, ви глузуєте з мого облізлого хутра. Ці гроші, що ви їх так зневажаєте й розтринькуєте, — ваші діди все життя їх збирали, не шкодуючи зусиль, відмовляючи собі в усьому. Вони повинні бути для вас священні, оці гроші!..

Вона почувала, що може продовжувати, що хлопці нарешті принишкли. Робер промимрив, що це не його провина, коли медичну освіту доводиться добувати аж стільки років. Мати, втихомирившись, відповіла, що вона не дорікає йому цим, нехай вчиться скільки треба, аби лише досяг свого.

— А цього малого дурника, — тут вона знову підвищила голос, повертаючись до П'єра, — його треба ще муштрувати та муштрувати — і взятися за це доведеться як слід.

П'єр понурив голову. І що більше мати відчувала, як дошкулила йому, то дужче її розбирала лють: це дуже приємно й дуже вигідно — цілими днями шкрябати віршики замість готуватися до іспитів з філософії. Віршами небагато можна досягти, навіть коли вони гарні, то й тоді не прохарчують людини; ну, а вже коли вони ні те ні се…

П'єр підвівся і, не глянувши на матір, вийшов. Отямившись, вона замовкла, трохи засоромлена. Хай би вона й не мала рації чи перебрала міру, так хлопець же сам призвів до того…

— Безперечно, не варто було так занадто, — сказав Робер. — Треба зважати на його вік…

— То що тут такого особливого? Чим він відрізняється від інших?

— А він таки відрізняється від інших.

Вона заперечила: вся річ у тім, що в домі нема голови родини — той як слід напутив би хлопця. В глибині душі Леоні не мала сумніву, що П'єр не такий, як інші; вона тільки не хотіла визнати його вищості. Бувши дочкою, небогою, онукою великих комерсантів, місцевих верховодів, вона їх мала за взірець, коли йшлося про вартність людини. Вона була певна, що як слід розуміє вираз: оце людина неабияка.

— Отже, — сказала вона на закінчення, — мені лишається тільки просити у вас вибачення за те, що я сьогодні зробила вас заможними… Цього я й сподівалась… І все ж таки…

— Та навіщо вони мені, ті гроші… Я ж бо все втратив…

Мати зраділа, почувши таке, хоч і шкода їй було сина. Вперше вона була задоволена, що він у неї такий безвольний: у нього навіть питання не виникло, що діяти, він ладен був без боротьби зректися дівчини. Та все-таки, побоюючись поставити питання руба, вона почала вболівати над Розою — мовляв, жертва бідолашна… і така вона лагідна, така прихилиста; мабуть, можна б і не зважати на те, що їхнє прізвище буде заплямоване. Але ж Робер сам добре знає: не в такому він іще становищі, щоб заводити сім'ю. Перед катастрофою старі Револю натякали: мовляв, вони оселять у себе молоде подружжя, ну, а тепер…

Робер нарешті озвався млявим голосом:

— А чи не могли б ми жити тут?

— Ти з глузду з'їхав! Де? У твоїй кімнаті? А коли дитина буде? Крім того, не забувай, що вся їхня родина сяде тобі на карк. Тобі, тобто мені… Ну, ну… Годі, годі! Будь мужній, хлопчику мій! Знаю, тобі важко, — закінчила вона, обіймаючи за плечі велику дитину, що обливалася слізьми.

Робер розумів, що мати розраховує на його слабкодухість, розумів і те, що вона не ошукається в своїх розрахунках. Та й що зрештою він може їй відповісти? Що з Розою він почуває себе зовсім іншою людиною, сповненою надій і відваги? Варто йому тільки сказати таке — і мати розвіє й нанівець зведе всі його міркування.

Перед тим, як піти до своєї кімнати, Робер зайшов до П'сра. Той сидів на ліжку.

— Лягай спи, старий, уже й північ минула.

П'єр, не дивлячись на брата, буркнув:

— Брудні ті їхні гроші…

— Не порозумітися ніяк, — зітхнув Робер. — Бідна мама вважає, ніби вона добре зробила, пішовши туди ввечері, ніби так і належить голові родини. Може, вона й має рацію, кажучи, що ми невдячні…

— Та не в цьому суть, — П'єр струснув головою, втупивши кудись нерухомий погляд. — Прикро, що вона слушно про нас каже… ні, скоріше, прикро, що я не знайшов, як їй відповісти. Я ненавиджу гроші за те, що від них залежу. Ради нема — я вже міркував про все це: від грошей не визволитись. Ми зв'язані, ми живемо в такому світі, де гроші — основа всього. Мати правду каже: збунтуватись проти неї — все одно що повстати проти всього світу, проти життя… Або тоді вже треба переробити світ. Залишається…

— Що залишається?

— Революція… Чи бог…

Слова ці видались надмірними в маленькій кімнатці, захаращеній книгами, репродукціями, копіями античних статуй. Робер притулив до себе братову голову:

— Не кажи дурниць…

П'єр не відповів, сховавши обличчя на грудях Робера, що дивився в зошит, розгорнутий на тій самій сторінці, на якій педавно силкувалася щось уторопати пані Костадо. Він читав і перечитував:

Не можу сплести рук, ніяк не пригорну я… Безформна владарка — що проти німфи я? На мій безмежний лоб приплив скорботний горне Хіба слизьких медуз та водоростя чорне.

— Слухай, — раптом сказав П'єр, учепившися Роберові в плече, — ти не покинеш її? Ти не покинеш Розу Револю?

Старший зітхнув, звільняючи плече від П'єрової руки:

— Що поробиш! Ти ж сам сказав… Ми зв'язані…

IIІ

Коли пані Костадо вийшла на вулицю, забравши